Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Щоправда, відразу після нападу Німеччини на Радянський Союз Франко заявив про відправку добровольчої «Блакитної (блакитні сорочки — уніформа «Фаланги». — Авт.) дивізії» до СРСР. Уже в жовтні 1941 року 19 тисяч іспанських «інтернаціоналістів» стали до бою з радянськими військами під Новгородом. Дивізія хоробро воювала, зазнала величезних втрат, і останні 296 добровольців повернулися з радянського полону до Іспанії лише у квітні 1954 року. Але, як зазначив у своєму щоденнику міністр закордонних справ Італії граф Чіано: «Внеску «Блакитної дивізії» у справу держав «осі» не порівняти з успішним проведенням операції «Ізабелла-Фелікс» (захоплення Гібралтару). А 1945 року американські аналітики в таємній доповіді президенту США серед помилок, які призвели до поразки Гітлера, поставили незахоплення Гібралтару в 1940 чи 1941 році на друге місце. Після нападу на СРСР.

Хоча Франко в роки війни активно постачав Німеччині й Італії необхідні їм товари та сировину, зокрема вольфрам, і реекспортував німцям американське пальне та латиноамериканське продовольство, він ніколи, навіть у часи найбільших успіхів Гітлера, не поривав зв’язків із США та Британією, призначав на міністерські посади в уряді відомих англофілів.

«Нова держава» Франко

«Нова держава», яку Франко почав будувати відразу після початку заколоту в липні 1936 року і розбудовував після 1939 року вже в умовах миру, в цілому мала досить потворний характер. Перш за все, принаймні двадцять років украй жорстоко, аж до страт, придушувалися будь-які політичні опоненти режиму. «Нація і далі розколота навпіл, — зазначав усередині 1940-х кореспондент британського «Таймс». — Половина-переможець — і далі тримає ногу на горлі переможеної половини, а та і далі кипить обуренням». Німецький же посол Шерер оцінював перед Новим, 1941-м, роком кількість «червоних», утримуваних у франкістських в’язницях і концтаборах, у 2 млн осіб — величезна цифра для країни з населенням 25 млн!

У країні створювалася «органічна демократія» і «корпоративна держава» — дуже багато в цьому питанні франкісти запозичили в італійських фашистів. Соціально-економічна політика режиму Франко базувалася на чотирьох основних елементах — контрольованій економіці, автаркії, корпоративізмі та соціальній «гармонізації». Проголошена генералісимусом наприкінці громадянської війни стратегія економічного націоналізму знайшла своє практичне втілення в режимі автаркії — прагненні до повного самозабезпечення країни всіма необхідними промисловими і сільськогосподарськими товарами. В роки Другої світової війни існували об’єктивні труднощі з імпортом із країн, які воювали на тому чи іншому боці, після завершення війни режим Франко потрапив у міжнародну ізоляцію: у грудні 1946 року Генеральна Асамблея ООН закликала всі країни-члени відкликати своїх послів з Мадрида, підтвердила рішучість не приймати Іспанію ні до ООН, ні до її спеціалізованих організацій. Водночас це певною мірою відповідало інтересам іспанських підприємців, які позбувалися іноземних конкурентів і могли отримувати фінансову підтримку від уряду, виробляючи «життєво важливу продукцію».

Величезні руйнування і втрати, яких зазнала Іспанія під час громадянської війни, компенсувалися вкрай повільно. 12 років — до 1951-го — зберігався картковий розподіл основних продовольчих продуктів, процвітав чорний ринок.

Для реалізації стратегії економічного націоналізму було створено Інститут національної індустрії (ІНІ). Спочатку його очолив сам Франко, але справа виявилася настільки складною, що невдовзі він поступився керівництвом другові свого дитинства, відомому суднобудівникові Антоніо Суанчесу, який проголосив вищим пріоритетом нації «благо держави».

Соціальні конфлікти Франко вирішував цілком у радянському дусі — з одного боку, жорстоко, по-звірячому придушувалися будь-які спроби шукати шляхів покращення соціальних умов у боротьбі з режимом чи «поза ним». З другого — «вертикальні профспілки», які об’єднували і найманих працівників, і роботодавців, і були повністю контрольовані державою, виступали арбітром у суперечках про умови та оплату праці. З 1951 року в Іспанії було запроваджено безкоштовне медичне обслуговування — зарплату всім лікарям платила держава, вони не мали права брати гроші з пацієнтів (щось до болю знайоме, правда?). Іспанія, чи не єдина з країн Західної Європи, мала широку мережу «профспілкових» санаторіїв та будинків відпочинку, дитячих літніх таборів. Франко на практиці намагався втілювати в життя дану ще 1939 року урочисту обіцянку — «проводити всю свою економічну політику перш за все в інтересах нижчих та середніх класів».

Та все ж різниця в рівні економічного й соціального розвитку, в якості життя між Іспанією та демократичними країнами Західної Європи, хоча б із сусідньою Францією, різко посилювалася. Хоча «холодна війна» між Сходом та Заходом дала змогу Іспанії вийти з міжнародної ізоляції: віхами цього стали військовий договір зі Сполученими Штатами 1953 року і вступ країни до ООН 1955 року — здавалося, що «іспанське закляття» відсталості й далі тяжітиме над країною. Через 15 років політики «економічного націоналізму» Франко змушений був поставити під сумнів саму концепцію «іспанськості» в економіці: «Наші закони (економічні. — Авт.) застаріли, оскільки багато які з них було ухвалено ще за часів європейської війни, коли ще були живими Гітлер та Муссоліні: треба модернізувати їх, зробивши гнучкішими».

Чи думав Франко про майбутнє Іспанії?

Своєрідним поворотним пунктом в історії Іспанії можна вважати 1959 рік — відкриття величного меморіального комплексу Долини полеглих неподалік старовинного королівського замку Ескоріал. Під найбільшим у світі хрестом було перепоховано прах усіх жертв громадянської війни в Іспанії (тих, зрозуміло, чиї могили вдалося відшукати) — і націоналістів, і республіканців. І хоча напис на пам’ятнику був: «Полеглим за Бога та Іспанію», що ніби «відтинало» атеїстів-республіканців, і в самій Іспанії, і поза її межами символічний крок Франко було сприйнято як перший сигнал до національного примирення, зміни курсу.

Відтак Франко, якому було, між іншим, уже під 70, спромігся здійснити дуже істотний поворот, переглянути дотеперішні позиції. На авансцену політичного й економічного життя вийшли, відсунувши традиційних фалангістів, «опусдеїсти» — члени світської напівтаємної католицької організації «Опус Деї» (Справа Божа). Вони намагалися поєднати сучасний технократизм, динамізм індустріального суспільства 1960-х років із традиційними католицькими цінностями і сильною політичною владою, з авторитарними проявами включно.

Як і слід було чекати, модернізаторам довелося подолати опір Суанчеса та інших керівників ІНІ. І хоча Франко намагався в цій боротьбі відігравати роль неупередженого арбітра (до речі, улюблена позиція каудильйо, який протягом десятиріч майстерно нацьковував одну на одну різні течії та клани у своєму таборі, а потім «мирив» їх), зрештою, він усе ж таки виразно підтримав «опусдеїстів» і дав їм можливість здійснювати свою програму.

Не все, передбачене в планах розвитку, ухвалених у 1960-ті — на початку 1970-х років, було виконано. Але й те, що вдалося здійснити, докорінно змінило обличчя країни: на початку 1970-х Іспанія посіла п’яте місце в Західній Європі за обсягами промислового виробництва. Фінансувалися ці плани як за рахунок доходів від туризму, що зросли з $385 млн 1961 року до $2,5 млрд у 1972-му, так і за рахунок грошових переказів робітників-емігрантів.

На зміну ультранаціоналістичним пристрастям, що їх свого часу підігрівав сам Франко, прийшли заклики ширше відчинити двері у зовнішній світ. Міністри-технократи останніх франкістських урядів не приховували, що їхня економічна політика вносить корективи і в ідеологічну орієнтацію режиму. Саме тоді технократи висунули тезу про «ідеологію кінця всіх ідеологій».

Але Франко все ж таки не вдалося повністю під’єднати Іспанію до зовнішнього світу так, як радили його молоді міністри: офіційне прохання про прийом до ЄЕС було 1971 року відхилене (Іспанія стала членом Євросоюзу лише через 11 років після смерті каудильйо).

Опозиція, не узаконена, проте існуюча, називала цю модернізацію консервативною, оскільки все ще давалися взнаки й старі структури керування економікою, й технологічна відсталість від передових країн. Бурхливе економічне зростання не стало все-таки основою для національного консенсусу у редакції, задуманій самим Франко, тобто основою реформованого оновленого режиму. Особливі надії на встановлення національного консенсусу Франко пов’язував з відродженням монархії. Ще 1947 року в Іспанії було проведено референдум, на якому переважна більшість громадян висловилася за відновлення монархії. Відтак країна стала королівством, але королівством досить дивним — без короля. Каудильйо отримав щось на кшталт пожиттєвого регентства. І лише 23 липня 1969 року Іспанія здобулася на офіційного наступника 76-річного каудильйо. Ним став Хуан-Карлос Бурбон, онук Альфонсо XIII, який втратив трон за 38 років до того. Королем спадкоємець престолу став 22 листопада 1975 року — через два дні після смерті Франсіско Франко, генералісимуса і каудильйо Іспанії.

Ухвалена у грудні 1978 року, після мирного перехідного періоду, конституція визначає Іспанію як «парламентську монархію, правову соціальну і демократичну державу, котра проголошує вищими цінностями свободу, справедливість, рівність і політичний плюралізм».

Звичайно, це зовсім не те майбутнє, про яке Франко мріяв і до якого, як йому здавалося, він вів країну: 15 грудня 1976 року під час референдуму щодо політичної реформи, в якому взяли участь 77,4 відсотка виборців, лише один іспанець із 50 проголосував за збереження колишніх порядків. Але хто зважиться стверджувати, що серед каменів, з яких складається будівля сучасної Іспанії, немає жодного, закладеного рукою Франко?

Йосип Броз Тіто:

Фундатор «іншого» соціалізму

«Дорогой товарищ Тито!