Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Ты не виноват».

Так сказал Хрущев Никита,

Прилетев в Белград.

Радянський фольклор 50-х років минулого сторіччя

1977 року, під час чергового візиту до СРСР голови Президії СФРЮ маршала Тіто, в київському кінотеатрі «Україна» перед початком художнього фільму як кіножурнал замість набридлої радянської кінохроніки показували коротенький документальний фільм про Югославію, югославського ж виробництва. На екрані з’явилося мальовниче морське узбережжя з абсолютно розкішними, за радянськими мірками, готелями. А потім — гірський схил, що його орав — ні, не трактором, а конем — молоденький хлопчина. Камера крупним планом показала його ноги в стареньких кросівках і вилинялих блакитних джинсах. І тут на цілий зал пролунав юнацький голос, сповнений захвату, змішаного з обуренням: «Іч, падлюка! В нас ці джинси 250 рублів коштують, а він у них землю оре!»

Такі джинси, в яких юний югославський селянин ішов за плугом, на чорному ринку Києва тоді справді коштували дві — дві з половиною місячні зарплати молодого радянського спеціаліста й були недосяжною мрією для багатьох юнаків та дівчат — адже за більш прийнятною ціною в магазинах щось таке не продавалося в принципі. Югославське взуття та одяг (не джинси), які в невеликих кількостях усе ж з’являлися в радянській торговельній мережі, були страшенним дефіцитом і цінувалися серед молоді майже так само високо, як «справжня фірмá» з Америки чи Західної Європи. В абсолютно закритому СРСР лише лічені щасливці після тривалих поневірянь по профкомах та парткомах могли собі оформити туристичну путівку до «цілком соціалістичних» Польщі чи Болгарії. Поїздка ж до Югославії була взагалі недоступною для пересічної радянської людини. Країна, де в крамницях «було все» (приблизно, як у нинішній Україні), видавалася дивним гібридом західного «споживацького раю» та такого звичного, «свого» соціалізму з його тотальними дефіцитами й регламентацією кожної думки і слова, принаймні проголошеного публічно. Інформації про Югославію було дуже мало, проте ми знали, що там щороку відпочивають сотні тисяч західноєвропейців, водночас сотні тисяч югославів працюють у Західній Німеччині та інших «імперіалістичних» країнах, на націоналізованих підприємствах існують робітничі ради, які буцімто ними й керують. Югославія наочно демонструвала, що, окрім радянської моделі соціалізму, яка, крім СРСР, панувала й у Польщі та Болгарії, Угорщині та Чехословаччині, В’єтнамі та Монголії, можливий ще й якийсь «інший», «альтернативний» соціалізм. Створила ж цю соціалістичну Югославію й беззмінно керувала нею багато десятиріч людина з худорлявим, немовби кутим із заліза обличчям — маршал Йосип Броз Тіто.

Селянський син стає соціалістом і офіцером

Йосип був сьомим з п’ятнадцяти дітей хорватського селянина Франьо Броза. Він народився 7 травня 1892 року в селі Кумровец в області Загоріє на північ від Загреба. Згідно з існуючими ще й досі в Хорватії стереотипами, загоряки — вперті, дуже витривалі та мужні. А ще — довголітні, попри те, що люблять добряче випити. Броз Тіто цілком відповідав усім характеристикам типового загоряка.

Мати майбутнього маршала Марія походила з села за десять кілометрів від Кумровца. Але лежало те село вже не в Хорватії, а в Словенії, відтак Явершеки були чистокровними словенцями. Малий Йосек, як на словенський манір називав улюбленого онука дід Мартін (хорватською ім’я хлопця звучало Йожа), до восьми років жив не стільки в Кумровці, скільки в материного батька в Словенії, де харчувався набагато краще, ніж удома. Це була своєрідна матеріальна підтримка з боку Мартіна своїй дочці та її родині. А через п’ять десятиріч, коли Тіто став на чолі югославської держави, багато хто помітив, що його вимова — нетипова для хорвата, розмовляє він рідною мовою з якимось дивним акцентом. Спершу думали, що то на нього так вплинули роки, які провів у Росії. Але виявилося, що просто Тіто зберіг на ціле життя словенську вимову та побудову речення.

1900 року в Кумровці було вперше відкрито школу, і Франьо Броз, на відміну від більшості односельців, які вважали навчання панськими витребеньками, віддав сина вчитися. Відтак до 1907 року, коли його освіту через матеріальну скруту було завершено, Йосип закінчив п’ять класів початкової школи та два класи гімназії.

Хорватія за часів дитинства Тіто була автономною частиною Угорського королівства у складі Австро-Угорської імперії. Угорці, котрі за кілька десятиріч перед тим виторгували собі у Відні широку автономію, провадили політику насильницької мадяризації хорватів, які всіляко тому опиралися. Існувала також економічна дискримінація Хорватії в Угорському королівстві. 1903 року, коли майбутньому маршалу було 11 років, у його рідному селі відбулися антиугорські заворушення. Селяни зірвали угорський прапор з вокзалу на залізничній станції недалеко від села. Війська жорстоко придушили заворушення, вбивши одного селянина й поранивши півтора десятка. Як покарання в Кумровці було тимчасово розміщено військову частину, й у будинку Брозів, наприклад, три місяці мешкали чотири угорських гонведи, яких родина мусила годувати власним коштом — діти, які ніколи не їли досита, в цей час були зовсім голодними.

1573 року коло Кумровца угорці та австрійці розгромили повстанську армію хорватського «селянського короля» Матії Губеца, якого було відвезено до Загреба, «короновано» розпеченою залізною короною й четвертовано. Ще на початку XX сторіччя та битва 300-річної давності була основним мотивом ігор хлопчаків Кумровца. Вони гралися не в якусь абстрактну війну, а «в Губеца», яким найчастіше був Йожа Броз. І в тих дитячих «битвах» хорватські селяни завжди перемагали угорських та австрійських рицарів…

Родина Брозів була заможнішою порівняно з більшістю односельців — у Франьо було близько 4 гектарів землі. Попри це, їхнє «багатство» було дуже відносним. Так, у хаті було лише одне ліжко, на якому спали батьки, немовлята ночували на печі, а старші діти — на нарах-антресолях під стріхою. Тіто згадував, як одного разу, коли батьки відлучилися з дому на цілий день, він підбив двох своїх сестер зварити та з’їсти свинячу голову, яку мати припасла на Різдво. Діти були покарані двічі: від обжерства в них страшенно заболіли животи, а потім вони ще й отримали жахливу прочуханку від батьків…

Та навіть відносний добробут Брозів незабаром закінчився. Батько заплутався в боргах, від безвиході почав зловживати алкоголем, зрештою був змушений продати свою землю й на старість з господаря перетворився на наймита. Щоправда, сталося це за кілька років по тому, як майбутній лідер нації назавжди покинув батьківську оселю. А поїхав він із села 1907 року, п’ятнадцятирічним. Батько хотів відправити свого улюбленого сина до Америки, яка видавалася хорватським селянам землею обітованою. Проте грошей на квиток за океан нашкребти так і не вдалося. Відтак 15-річний хлопець став учнем у слюсарно-механічній майстерні в місті Сісак. Його дядько, який зробив блискучу кар’єру — був фельдфебелем австро-угорського цісарсько-королівського війська, — саме отримав призначення до Сісака, по дорозі до нового місця служби завітав до рідного села, взяв із собою племінника і влаштував його учнем до майстерні. Через три роки Йосип отримав сертифікат підмайстра механіка. Наприкінці свого учнівства, 1910 року, майбутній лідер Югославії зважився на досить серйозний для маленького містечка крок — вступив до профспілки, а відтак автоматично став членом Соціал-демократичної партії Хорватії та Славонії.

Рік Броз був механіком на заводі в Загребі, 1911 року вирушив до Чехії, де був механіком спочатку на металообробному заводі в місті Їнець-Ценкове, потім на пльзенській «Шкоді». Згодом пропрацював по кілька місяців на автомобільних заводах — «Бенц» у німецькому Мангеймі й «Даймлер» у Відні. Там він добре оволодів німецькою мовою і став механіком високої кваліфікації, а ще — активним соціал-демократом.

1913 року 21-річного парубка було призвано до армії. Служив спершу у Відні, а потім у 25-му піхотному полку в Загребі. Під час армійської служби майбутній маршал відкрив у собі новий талант — став спершу чемпіоном свого полку з фехтування рушницею з багнетом, а потім виборов друге місце на загальноармійських змаганнях з цього військового виду спорту. В нагороду його було відряджено до школи молодших офіцерів у Будапешті, й за півроку Йосип Броз отримав чин фенріха (щось на зразок прапорщика в армії Романових). Відтак, коли 1914-го почалася Перша світова війна, Броза було призначено командиром взводу. Війну він сприйняв, м’яко кажучи, без захвату, його навіть було заарештовано за антивоєнну пропаганду, проте після кількох тижнів попереднього ув’язнення в Петроварадинській фортеці звинувачення було визнано недоведеним, і Броза відправили на фронт, навіть не позбавивши офіцерського звання.

Пригоди хорвата в Росії

4 квітня 1915 року взводний командир Йосип Броз потрапив у російський полон у Галичині, біля містечка Окна. Попри свою слов’янську нелюбов до угорців та соціалістичне небажання брати участь в «імперіалістичній бійні», він став полоненим не добровільно, а після запеклої рукопашної сутички. Росіяни змогли подолати майстра фехтування тільки підступним ударом у спину. Тяжко поранений офіцер пролежав у шпиталі в Свіязьку неподалік Казані 11 місяців — до рани долучилося запалення легенів, потім — висипний тиф, і Йосип був на волосину від смерті. 1916 року, працюючи разом з іншими полоненими на будівництві залізниці на Уралі, Броз установив перші контакти з робітниками-більшовиками. У травні 1917 року розконвойований військовополонений, який працював механіком на млині в селі на Уралі, сховався в залізничному вагоні між мішками зі збіжжям і втік до Петрограда. Там він за чужими документами найнявся працювати на Путиловський завод, брав участь у славнозвісній Липневій демонстрації, з якої мало початися збройне повстання більшовиків проти Тимчасового уряду, а після придушення більшовицького путчу відправився через Фінляндію до Швеції, щоб через цю нейтральну країну повернутися додому «робити революцію». Поблизу фінського міста Улеаборга (Оулу) Броза затримала поліція. Він мав документи на ім’я російського селянина, але сильний акцент однозначно свідчив, що затриманий — не росіянин. Після кількох тижнів ув’язнення в Петропавлівській фортеці хорватський в’язень, зрештою, назвав своє справжнє ім’я й був… просто повернутий до табору військовополонених у Сибіру. Наприкінці жовтня 1917 року Броз уступив до інтернаціонального загону Червоної гвардії в Омську й одночасно, як сам стверджував пізніше, став членом більшовицької партії. Незабаром білогвардійці розгромили омських червоних. Броз якийсь час переховувався в селі Михайлівка, потім змушений був тікати далі, в казахські степи, де майже рік працював механіком на млині місцевого багатія Ісая Джаксанбаєва й навіть досить добре вивчив казахську мову.

Ще в Михайлівці у 26-річного втікача почався бурхливий роман з 14-річною дочкою місцевого селянина Пелагією (яка згодом іменувала себе Поліною) Бєлоусовою. З нею майбутній маршал тоді ж обвінчався в церкві.

Після повернення більшовиків до Омська Броз вийшов з підпілля й у лютому 1920 року заново вступив до РКП(б), позаяк його партійний квиток з 1918 року не зберігся. Не покинув він і свою «дружину перед Богом» Пелагію, оформивши з нею 7 вересня 1920 року громадянський шлюб в Омську. Забігаючи наперед, скажемо, що після розпаду шлюбу з Пелагією Тіто одружувався ще чотири рази. Його дружинами в різний час були Люція Бауер, Герта Хас, Даворинка Паунович і Йованка Будісавлевич.

На відміну від багатьох червоногвардійців-«інтернаціоналістів», Йосип не залишивсь у «країні переможного пролетаріату», а вирішив повертатися додому. Разом із вагітною дружиною він за кілька тижнів дістався з Омська до естонської Нарви, звідти пароплавом перебрався до німецького Штеттіна, й уже за кілька днів подружжя було в Кумровці.

Шлях до лідерства в партії

Проте повертатися, як з’ясувалося, йому було нікуди. Мати померла 1918 року під час епідемії, батько пропив землю та господарство і працював лісником у сусідньому селі, брати та сестри розбрелися хто куди… Отож уже 5 листопада 1920 року Броз улаштувався механіком до майстерні Філіпа Баума в Загребі.