Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Бос Мафії та голова Ліги Націй

У перші дні Першої світової, згадує Масарик, по дорозі до редакції газети «Час», навколо якої гуртувалися опозиційні Австрії чехи демократичної, а отже профранцузько-британської орієнтації (консерватори, які дуже любили царську Росію, мали свої «Народні лісти»), він зустрів Бенеша. Едуард сказав старшому другові, що його мучить сумління — треба щось робити, коли прогнила Австрія жене чехів на убій за свої інтереси. «А я вже роблю», — сказав Масарик. Так, у липні 1914 року, прямо на вулиці було закладено основу чесько-словацького національного опору. Професори прийшли до висновку, що для цього є два рівною мірою важливих завдання — по-перше, провадити агітацію в самій Чехії, з тим щоб чехи саботували війну, а на фронті за першої-ліпшої нагоди здавалися ворогам австрійців, по-друге, домогтися від держав Антанти визнання чеського та словацького народів самостійною політичною силою, що бореться разом із союзниками проти німецько-австрійської коаліції. Отож Масарик вирушив через Німеччину та нейтральну Голландію до Франції, а Бенеш узяв на себе зобов’язання створити на батьківщині підпілля.

Пізніше англійський біограф Бенеша Генінгсгем писав: «У той час як Масарик був тим великим вождем, що визначав напрям політики, Бенеш був тим, хто надавав їй практичних форм».

Створену ним підпільну організацію Бенеш назвав Мафією. На початку минулого століття це слово ні в кого не асоціювалося з організованою злочинністю. Так споконвіку звалися таємні товариства сицилійських селян, що створювалися для захисту земляків від чужоземних правителів. Бенешева Мафія за якихось півроку стала чудово організованою структурою, настільки масовою, наскільки це дозволяли умови підпілля. З десяти членів Ради Мафії на чолі з Бенешем семеро були докторами філософії. І саме ці кабінетні вчені та професори змогли реально очолити і спрямовувати у потрібне русло антиавстрійський опір. Чехи і справді не воювали за Австрію — вони здавалися в полон росіянам та італійцям і поодинці, і цілими батальйонами. Але 1915 року австрійська таємна служба натрапила на слід Мафії. Члени Ради д-р Ратин, д-р Гербен, д-р Шайнер і Вацлав Клофач були заарештовані та засуджені до страти. А Бенеш за рішенням Ради нелегально перейшов німецький кордон, дістався Швейцарії, а звідти Парижа.

1916 року в столиці Франції було створено Чехословацьку національну раду, яка трохи згодом проголосила себе не багато не мало… урядом Чехословацької держави. Держави, якої ніколи не було, але яку Масарик з Бенешем вирішили неодмінно створити після перемоги Антанти. Саме Національна рада домоглася, що з полонених чехів та словаків в Італії, Росії, а потім і у Франції було сформовано чехословацькі легіони, які воювали проти німців та австрійців. Головою Нацради був Масарик, його заступником представник чеських правих старий мірошник з села Кляшториці Йозеф Дюріх, який перед війною багато років очолював фракцію Чеської аграрної партії в австрійському парламенті. Проте справжньою душею Нацради був її секретар Бенеш. Використовуючи свої особисті зв’язки в науковому та політичному світі Франції, Британії та США, він розгорнув безпрецедентну агітаційну кампанію за чеську справу. Адже Захід треба було ще переконувати, що чехи хочуть боротися проти австрійців та німців, а декому доводити, що чехи взагалі існують.

Влітку 1917 року під Зборовом на Тернопільщині 11 полків чеських легіонів у Росії практично самотужки зупинили наступ австро-німецької армії після того, як розагітовані більшовиками російські війська розбіглися. А на початку 1918 року чехословацькі легіонери дуже активно доклали рук до повалення влади більшовиків на величезних просторах Сибіру.

Не випадково французький прем’єр Пуанкаре проголосив 1919 року у Версалі: «Чехословаки завоювали свою свободу в Сибіру, в Італії та Франції».

А поки що Масарику та Бенешу вдалося зробити, здавалося, неможливе — до жовтня 1918 року, коли Німеччина та Австро-Угорщина були змушені визнати свою поразку, Чехословацьку національну раду, а отже, й неіснуючу ще державу, офіційно визнали і Франція, й Велика Британія, й Італія!

28 жовтня 1918 року у Празі було проголошено Чехословацьку республіку. Вже через 4 дні Бенеш добрався через Швейцарію та охоплену революцією Німеччину додому. З тим щоб зайняти пост міністра закордонних справ нової республіки. Він очолював зовнішньополітичне відомство без перерв 17 років. Доти, поки не змінив Масарика на посту президента.

Бенеш фактично керував чехословацькою делегацією під час підготовки та укладення Версальського мирного договору. Причому претензії Бенеша вразили союзників своєю нахабністю. Він вимагав, щоб новостворена Чехословаччина отримала від Німеччини та Австрії репарації, а до її складу було включено, окрім отриманих зрештою земель, ще й усю Сілезію та Лужиці, де чехів узагалі не було (в Сілезії, особливо Східній, був певний відсоток поляків, а в Лужицях — трохи напівасимільованих лужицьких сербів). Проте це, мабуть, були явно завищені вимоги. Зрештою Бенешу вдалося домогтися, щоб до нової держави було включено всі райони з мішаним чесько-німецьким, чесько-польським чи словацько-угорським населенням, навіть ті, де частка чехів чи словаків не перевищувала 5 відсотків. Приєднали до Чехословаччини й українське Закарпаття, яке отримало офіційну назву «Пудкарпатска Русь».

У Версалі австрійська делегація стверджувала, що на території колишніх австрійських провінцій Чехія та Моравія мешкає щонайменше 2,5 млн етнічних німців. Бенеш з обуренням звинуватив австрійців у дезінформації, заявивши, що німців не більше 1,2 млн. Союзники повірили Бенешу, а австрійці отримали попередження за неетичну поведінку. Але сам Бенеш чудово знав, що австрійські цифри є абсолютно точними!

Як наслідок, за даними першого перепису населення Чехословаччини 1921 року (який, мабуть, дещо завищив частку чехів та словаків), серед громадян нової держави 23,4 відсотка складали німці, 5,6 — угорці, 3,5 — українці, 1,4 — євреї і 0,5 відсотка — поляки. Із чехів же зі словаками Масарик (сам словак за походженням) та Бенеш «створили» єдину націю «чехословаків». Звичайно ж, із чеською мовою як літературною.

Виступаючи в 1919 році зі своєю першою промовою в парламенті, Бенеш казав: «Наша держава буде найдемократичнішою в Європі. Нашу державу створила маленька людина. Це її держава».

І справді, за двадцять років існування міжвоєнної Чехословаччини її громадяни так ніколи і не дізналися, що таке концтабори, а чи заборона політичних партій. Навіть фашистів і комуністів. Іще у грудні 1918 року було ухвалено закон про восьмигодинний робочий день, а у травні 1919-го Чехословаччина однією з перших у світі ухвалила закон про державну грошову допомогу безробітним.

Бенеш був ініціатором і душею Малої Антанти, яка включала Чехословаччину, Румунію та Югославію — країни, що найбільше виграли від розподілу Австро-Угорщини. Намагання залучити до цього союзу Польщу не увінчалися успіхом через прикордонні суперечки за Тешинську Сілезію, яку поляки вважали своєю.

Чехословацький міністр закордонних справ користувався в дипломатичних колах Європи та світу величезним авторитетом. Багато років він очолював Комітет Ліги Націй з роззброєння, кілька разів виступав як третейський суддя, визнаний обома сторонами конфлікту (наприклад, розбирав взаємні територіальні претензії Великої Британії та Ірану), два роки головував у Лізі Націй.

Британський дипломат Джон Гантер так характеризував Бенеша: «Бенеш надійний, як динамо-машина. Я ніколи не бачив, щоб він посміхався. Він невисокий та худий, носить високий м’який капелюх, що нібито додає йому зросту, і, здається, ніколи не спить, а цілодобово працює. Ніхто ще ніколи ні в чому не переконав Едуарда Бенеша. Уважно вислухавши вашу позицію, він після цього обов’язково повторить ваші твердження, пронумерувавши їх, і пересвідчиться, що він правильно вас зрозумів. Потім викладе свої заперечення на кожне з ваших тверджень, теж пронумерувавши їх — 1А, 1В, 1C тощо. Головною запорукою його успіху є методичність».

Іще будучи міністром закордонних справ, а потім ставши президентом, Бенеш справедливо вважався одним із стовпів, на яких тримається стабільність післяверсальської системи. Визначний англійський політолог того часу П’єр Крабітс писав: «Думаючи про війну та мир, я мимоволі згадую окремих осіб. Дивлюся на Адольфа Гітлера як на втілення війни, а на Едуарда Бенеша як на уособлення миру».

«Найдорожчий президент» для «Пудкарпатскої Руси»

1 квітня 1934 року у 84-річного Томата Масарика, який офіційно мав титул «Президент-Визволитель», стався інсульт. Йому паралізувало праву руку та ногу. Коли стало зрозуміло, що до першого президента вже ніколи не повернеться здоров’я, він добровільно зрікся влади і порадив обрати своїм наступником доктора Бенеша.

У грудні 1935 року Бенеша було формально обрано президентом, хоча реально він керував державою вже півтора року — від часу хвороби Масарика.

Ніяких принципових змін у політиці уряду не сталося. Ще на початку 1920-х років у Празі сформувалися два основні політичні табори — «Град», празький замок, де розміщувалася резиденція президента Масарика, навколо якого гуртувалися ліберально-соціалістичні сили, та «Антиград» — об’єднання консерваторів, яких очолював Крамарж, опонент Масарика ще з часів перед Першою світовою. Існувала й «позасистемна» опозиція. Йшлося перш за все про партії німецької меншини та словацьких глінковців, які ніяк не бажали визнати, що вони є лише етнографічною групою великої чеської нації.