І от мов устала перед очима його та вісень тепла та ясна, коли він побрався з Галею: як тоді на полі серпи блискали, а на ланах широких коси дзвеніли зрана, а ввечері до села тягнули важкі вози, хитаючись; викладалися стіжки коло кожної хати, по усіх дворах чулися голоси веселі; як червоніли рясні яблука по садках, черкаючи крильцями, пурхали в гілках пташенята... Згадалося, як він вів Галю з церкви у рутяному віночку; як у його вбогенькій хатині веселіш стало і як запахло свіжими квітками за божничком... Гірко йому все теє пригадалося, як гірко згадується добро, що було колись тобі навіки миле і тебе не зрадило воно, не перейшло, а одбіг його сам чоловік невситимий. Нікого було йому винуватить, нічого осуждати, тільки хіба себе самого...
В його на руках дівчина його люблена ридала... Плакав і він того вечора сльозами.
VIЗанедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут - де взявся вітер, буря, дощ ливний: захолодилася вона та й занедужала.
Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомї навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспинаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі.
«Де він буває?» - думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко ніде. «Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись...» Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю самого з журбою своєю: «Чи ж тепер такенька?» Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікає... «Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?» Думаючи і почує, що влита сльозами... «Оце, оце, - говорить сама до себе, - мов дитина, плачу... Оце!..» А сльози таки ллються невпинимі... Втомиться - роздрімається - все округи мішатись починає ув очах; що дослуха - наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим...
Такеньки минув тиждень, - коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно - ніхто не всміхнеться; розмова тиха.
- Мабуть, мені помирати? - спитала Галя.
- Смерть не виміча нікого, моя дитино! - одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.
- Ви пожили вік, бабусенько... - промовила Галя.
- Пожила, доню. Смерті од Бога дожидаю...
- А я не сподівалася своєї такеньки хутко...
- Вона приходить непрошена, моя дитино!
- Он торік умерла Катря Кравчиха - молоденька, як ягода, була, - озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.
- А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! - пригадала друга, зітхнувши.
- Люди молодії які мруть! - додала бабуся, схилившися на руку журливо.
День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.
- А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, - каже на Галю стара бабуся.
- Він зараз прийде...
- Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино... У кого він позичає?
- Я не знаю, бабусю...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Павло Чорнокрил» автора Вілінська М.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 9. Приємного читання.