Павло Чорнокрил

- Дівчино! чи любиш ти мене вірно?.. Чи щиро?

- Більше батька рідного, більше матусі питимої! краще світу красного, лучче свого життя молодого.

Та й пригорнулася до його, як дитина до матері. Обійняла його великая туга, сум сумний.

- Дівчино, - говорить, - я жонатий, в мене жінка є...

Вона як була коло його - і не одхитнулась.

- Що? - питає.

- Жінка є в мене... Чуєш, дівчино? Знатимеш?

Схопилася вона.

- Це жарти такі чи правда така?

- Правда щирая.

Стенулась од його бігти, сама себе не пам’ятаючи. Він не пустив; за руку держить, прихиляє до себе.

- Годі! - погукнула на весь голос свій, аж загуло у темноті. - Чого тобі треба? Де ж твоя жінка? Веди мене до неї, нехай побачимося! Пусти мене! Я тебе не хочу! Я жити не хочу у світі! Як я тебе покохала, лихого чоловіка!

- Серце моє, не плач, постривай, - промовляє до неї, начеб справді мав чим втішити її і порадити. - Не кидай ти мене, - просить, - не втікай од мене!.. не кидай!..

- Не кидати? Як же мені бути з тобою, з чужим чоловіком? Чужий, на всі віки чужий! У тебе Бога нема!.. Нехай же так важко тобі, як ти занапастив мене!

- Тебе і себе, дівчино!

- Іди ж собі геть від мене! Йди! Щоб не бачити тебе! Щоб тебе не чути! Лучче б ти вмер... Що ж мені робити? Що мені діяти? Не кидай мене при лихій годині, - пожалуй!

І обіймає його, і ридає, і благає...

- Не покину! Вже пізно нам розлучатись. Я тебе кохаю, я тебе, поки життя мого, не покину!

Сперву вже повівало лихо над тим коханням, а це впрям пойняло, як вода. Як не бачаться - гіркий світ, а побачаться - ще гірший. Сидять, було, просиджують ніч темну рука з рукою, а в серці горенить мов отрутою.

- Розкажи мені, будь ласков, яка твоя жінка? - промовила Варка.