Павло Чорнокрил

Ідуть дні, полегкості нема їй... Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.

Зійдуться.

- Що? - поспитає вона.

- Так саме... усе гіршає! - одкаже...

Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.

- Оце вже вона не переживе цієї ночі, - кажуть Павлу. - Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.

Він подививсь - вона наче тихо спала.

Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.

- Боже мій! Боже мій! - скрикнула. - Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?

- Дівчино! - промовив їй. - Як воно нам само складається... Я гадав... я думав - на все піду, аж ось мені дорога гладка.

Уступає у хату Павло, коли чує:

- Се ти, коханий?

Хотів ступати далі - похитнувсь.

- Не говори до неї, - шепотять йому молодиці в уха, - стань так коло неї, постій.

Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла - всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.

- Се буває перед смертю, полегкість така... - жебоніло поза плечима в Павла.

На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.

Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: «В мене жінка присмертна», - одпрохався тим.

Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.

- Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись...