Павло Чорнокрил

Вона питала: чи є в його мати? чи батько живий.

- Нема в мене ні батька, ні матері.

- Як і у мене, - каже, - і я сирота.

Любо йому було те слово почути, як же любо! Коли б родина була в його - сам би відцурався тоді.

А жінка? А Галя його?

І промигнула вона в його по душі, як холодний вітер, і вже ніяк не зміг він ані мислі одігнать, ані занедбать думки тієї: наче холодний вітер, кажу, віяв по душі з тією думкою.

А дівчина пита: де його хата стоїть, які в його сусіди?

Він розказав, де його хата стоїть, пойменував сусід своїх - не наменув тільки про Галю. Йому усе чогось здавалося, що ось-ось поспитає дівчина в його: «А жінка ваша?» - і серце йому омирало...

Півні заспівали по селі.

- Та вже пізненько! - промовили обоє разом. - Се вже перші півні співають.

- Прощайте! - каже Павло.

- На добраніч! - привітала його дівчина, зникаючи у темноті.

Бачилися і на третій вечір, бачились і на четвертий; стали сходитись щодня. Смеркає, вечір - вони й стрічаються. Він не просив виходити, не казала вона - вийду, а якось сам він дожидав, вона сама вийшла. Розмовляють, розпитуються, розказують. Він ізгадав, як служив колись у лихих людей наймитом... Ніхто ще такечки не нарікав на його долю недобру, ніхто ще такими сльозами бідування його не оплакав - жаркими та гіркими, - так-то йому здавалося, - як ся дівчина чужостороння. Вона знов йому вимовляла свій жаль, свою тугу на серці... як же жалував, як спочував! Адже й на світі йому не було ще такої другої безщасної, такої любої дівчини!

День по дню минає, вечір по вечорі, а вони собі усе сходяться, та говорять, та усе лучче звичаються. Скаржиться дівчина на тугу, а вже в самої серце дуже весело чогось стрепехається - туга тая розпадається наче. Жалує він її сльози журливії, а ще лучче - любує поглядом ласкавим. Спершу дожидали побачиться так, як дня сонячного, що його дожидає чоловік і радіє; одживіє, дождавшися; а далі вже стали дожидати з тугою пекучою, з смутком нетерплячим, як кохання того дожидають...

Авжеж! покохалися! А ті любощі-немощі - гірш вони над усі болещі у світі, не одходить від їх ні жодна воріжка-знатниця. Вже й літечко красне розповнилося, цвіло, а Варка все ще не знала, що він жонатий. Чи то ж село маленьке, чи то ж усіх назнаться? А вона ж із двору панського не виходила. За його ніколи не говорила нікому і ніколи не питала нікого.

А Павлу все важче та важче ужитися. Те кохання, що його одживило, живу й муку йому собою завдало. Частесенько-часто, сидячи поруч із дівчиною, роздумувався він про свою жінку; слухаючи дівчину, чувся йому голосок із його хати... А прийде додому: й нудно й трудно, і уразливе й соромно... шукає-питає якого діла - робота рук не йметься; заговорить - гірка його розмова, ущипливі слова... А Галя все так, як і була, - привітна та ясна. Як вже він не вередує, вона догоджа. Бувало, чого вже вона не почує, чого він не скаже, як не зневажить! а вона: «Голубе мій! серце моє!» Обніме свою голову він та й із хати утікає.

Душно було йому коло Галі - від жалю, від суму; від її погляду люблячого ще скрутніш... біг він до дівчини - чорна туга з ним... Давно вже хотів він признатись, що жонатий, та не признававсь. Далі одважився - треба!

З тією думкою прийшов він до неї; вона його дожидає, кинулася до його, своїм питаннячком хвитким не дала йому вимовити слова.

- Чого такий? - жалує його. - Чи нездужаєш? Боже мій добрий! Нездужаєш? Скажи! Чому не говориш? Говори-бо! - а сама так і припадає до його.

«Я жонатий», - хотів він вимовити, та каже: