Павло Чорнокрил

- Ні, - одвістив.

Пита: чи трудна в їх панщина? Каже: трудна.

- Та по панщині усі додому, до своєї хати, ідуть на спочивок, - в мене бігма тепереньки ані хати, ані господи.

Заговорила... сльози покотилися, посипались по личку.

Тронулося серце Павла, та наче не з жаління, наче з радощів. Якось любо йому було бачити сльози ті, якось мило. Не думав він спиняти їх, не хотів слова мовити. Стояв, дививсь - от мовби знайшов, що шукав, що треба було, та й став: і любує, і радіє - найшов! чує...

- Боже ж мій милий! як важко! - промовила до його. - Чи усім так важко буває? парубкам, як дівчатам?.. Та парубок не заплаче, мабуть, такеньки от, як я...

А Павлу чулося, що вже в самого око застила сльозою... Одкаже:

- Чому?

- Кремезні люди, славлють... Як вас зовуть? - спитала.

- Павло.

- А на прозвання?

- Чорнокрил.

- А мене зовуть Варкою, по батькові я Линівна.

- Сумуєте ви дуже у нашій стороні? - їй каже.

Стиснула вона білими руками, влилася знов слізьми...

Він неначе того й жадав і змовк.

- Ходіть, - промовляє вона крізь сльози, - ходіть за мною, подивіться!

Веде його на згірочок та й показує. - простягає руку вдалину: у присмерку ледве-на-ледве по степу росяному шлях мрівся... «Се, - каже, - се шлях на мою сторону».

Поглянув він на той шлях, та і в його серце розжалілося, як наче од свого власного смутку.

Стояли собі, забувшися, що час не стоїть.