Павло Чорнокрил

Саме тоді весна молода йшла. Вже вода ставна летіла, й стали поскакувать щучки дрібненькі, а в рівчаку струмочок забурчав; заворушивсь на дереві листочок і червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землі одтеплої; вже бджола за обніжжю летіла гудучи. Вилися між деревами якісь сіресенькі пташечки, малесечкі, з пищанням своїм веселим; верба у жовтім пушку диминіла, а на вербі сорока смілива скреготала. Вже вечоріло та вечоріло... На селі вже гомін стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь і Павло додому.

Ішов він садом панським із своїм возом порожнім та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловіку трудніше: запаси вже пожив, а новини ще не діждався. І думав він собі, в кого-то хліба позичати, якому доброму чоловікові вклонитись треба буде... А було тихо та тихо, тільки хрущі гули літаючи. Коли чується йому, наче хто сильне ридає неподачеку. Він зупинився, прислухався - ридає-плаче хтось поза блигомими кущами. Він ті кущі потихеньку прогорнув - сидить дівчина на лавочці, попустила свої руки білі в великій тузі, росють дрібно сльози її обличчя молоде. Він дивиться та дивиться. І довго дивився без жадної й думки, а так от, як от на світову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.

Скинула дівчина очима... Як побачила - стрепенулася, здивувалась, злякалася.

- Звідки ви? До кого? Чого ви? - запитує.

- Як сильне ви ридали! - одказав.

Нічого не прибрав більш їй одмовити.

Вона як заридає знову!

- Боже мій милий: - скрикнула, - це вже не первий отак я вечір ридаю. Світ вже мені не милий, а Господь смерті не посила!

- Ви за молодою панією, мабуть, придані?

- За нею. Ох, лихо моє та тяжкеє! Завезли ж мене на чужу сторону - нещаслива головонько моя! Хоч усюди гірка наша доля, та все-таки між своїх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знає; там мені і стежечки знакомісінькі, хати усі відомісінькі, - там земля ріднесенька! А тут от, на чужині, так, як у темному лісі, так, як на морі!

Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарікаючи, такими-то вже сльозами ревними.

- Важко буває чоловіку! - промовив Павло.

- Ох, як же важко! Мука живая!

Вона усе сльозами вливалася, а він стояв та думав: «Нещаслива якая! А молоде! хороше!»

- А ви? - питає дівчина крізь свої сльози. - Ви, мабуть, тут робите у саду?

- Робимо.

- Давно?

- Сьогодні уперше нас поставлено.

- То-то ж бо я наче нікого ке бачила, а я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу... А довго вашої роботи буде?

- Та коли б в два тижні ввібралось!