Дяк

- Трапляється, - кажу, - усього трапляється у житті.

- Таку правду кажете, що я й чував.

- Усякому бува горе, усякому бува і добре.

- Чув я й се, та не зрадувавсь...

- Мені, - кажу на себе, - і пожилося, і пожурилося; за те спасибі і за те не змагаюсь...

- Добра душа - п’є й з ковша! - сміється.

І такеньки куди, на яку стежечку не набреду, він усе остючками коле...

- Бодай вас! - на його. - Де ви такі родилися, де ви й хрестилися!

- У Савлуківці, - каже.

- Не чув я, що се таке за Савлуківка; добрі, десь, людове савлучане.

- Як бачите.

- Авжеж, хоч і зайшлі родителі, та духу нам іще замоглись.

- І родителі не зайшлі, а таки з щирої Савлуківки. Я, - явіть, - не попович, а з козаків.

- Як! Як же ви вийшли на дяки?

- А самі ж кажете, що на віку усього трапляється, - трапилося й мені.

- Та у дяки як би то вам попасти?..

- А так: мене, бачте, поставили на дяка нишком - як жидівську контрабанду. Та вам як розказать своє житіє усе, то буде на ввесь день казки!

- Батька мого, - каже, - звали Іваном Савлуком. У нашому селі за Савлуками світу не видно: що хата, то й Савлук. Кажуть, що колись-то, колись, за царя Гороха, як людей було троха, та й ті урозтіч розбігалися, блукав наш предкопращур козак Савлук по горах, по долинах, по усяких українах, шукаючи, чого - я не знаю, та, може, і сам козак Савлук не знав. От той козак Савлук ходив, ходив - і набрів оцей низкоділ, де тепер село; та чи він уподобав, чи то вже ноги одходив, оселився тут. По йому і село зветься Савлуківкою, з його усі ті і Савлуки пішли по світу.

Батька я не зазнаю свого: я народивсь, а він хутчій вмирати заходився; кажуть, ніби з переляку, що Бог сина дав... кажуть-то так, а на певність - не знаю. Зостався я з матір’ю на втіху, мовляла, єдину їй. З свого віку дитячого поперед усього пам’ятаю нашу хату білу та матусині сльози тихі, а ще - дзвона церковного - тонкого, жалібного.

Ріс я та ріс; мати плакала та плакала надо мною, та ще й побивалася.