Польовий командир

очима на парсунах стародавніх філософів, патлаті художники, усі

чомусь – у шкіряних піджаках, хижо й цинічно усміхнені журналюги, а

ще – випадкові людці, що прийшли до студії з простої цікавості.

А біля Петренка сиділа цариця! Догідлива пам'ять запопадливо

підсунула Миколі той огидний скрип чи то прапорщикових високих

черевиків, чи то половиць на ґанку, там, ще на заставі, і він майже

зненавидів свого "хрещеного батька": ач, і краля в нього яка, і сам –

доладний, атлетичний, з обличчя хоч воду пий, і з міністром запросто

перемовляється. У тайгу б тебе, в засідку чи криївку, ба й під лівонські

кулі, ото подивилися б, що ти за красень!

...Зачарований Петренчихою, він одним вухом слухав, як

журналіст Андрій Бармалєєв дошкульно звинувачував міністра:

— Ви усіх українських біженців, що шукають притулку на

історичній батьківщині, місяцями примусово тримаєте у таборі для

переміщених осіб на Тузлі, а потім цинічно депортуєте туди, звідки

вони виїхали, сподіваючись на порятунок!

Микола згадав табір на піщаному острові й мимохіть насупився.

Міністр збагрянів від злості й вибухнув протитанковою ракетою:

— Не брешіть, пане Бармалєєв! Жодного українця не вислали!

Он Микола Шульженко сидить, хоч би при ньому посоромилися