Польовий командир

…Товариш Ван Вонг усе рідше вечеряв вермішеллю швидкого приготування а-ля "«Доширак» та «Анаком», залитою кетчупом і притрушеною зеленою цибулькою: тепер він ішов до кафешки "Харбін", що її відкрив земляк уповноваженого по нацменшинах товариш Цунь. «Ванька-китаєць великим начальством став: щодня по ресторанах шастає!», — шепталися мешканці селища. Множина слова «ресторан» (як, власне, і сама ця лексема) була явним перебільшенням: крім «Харбіна» у населеному пункті із закладів громадського харчування був ще совковий буфет на станції, куди уповноважений ніколи не ходив, і наливайка-генделик при продмазі, де порядній людині й з’являтися непристойно. Жодна з цих оранд на ресторан не тягнула, та народний поговір виніс «Харбінові» присуд – йменуватися таким словом, і першим, хто з цим погодився, був, звісно, товариш Цунь.

Одного разу колишній бригадир заявився ввечері до Шульженків з пляшкою горілки «Нан-Бао» та коробкою шоколадних цукерок, питав у Клавки, чи не треба якоїсь допомоги родині старого товариша, просидів усю вечерю, делікатно орудував ножем та виделкою, незворушно споглядаючи на подружжя чорними непроникними очима. Він на диво спокійно реагував, коли його тут за старою звичкою називали Ванею.

— До Чити їду взавтра, на конференцію з питань національностей, — ні сіло ні впало повідомив він під кінець. І не знати з якого дива запитав. — Не надумав до нашої партії вступати?

— Та не люблю я цієї політики, — відмахнувся Микола. — Я навіть до КаПееРеС на вступав, хоча мені в армії три рази пропонували.

— КПРС вас усіх здала у дев’яносто першому році, — заграв іскорками в щілинках очей Ваня-Вонг, — а ПДП стала на захист. Ти подумай, Колю.

Лівон склав руки перед грудьми, церемонно відкланявся, задкуючи, вийшов у двері й щез у теплій духмяній ночі.

— Як він раптом добре по-нашому заговорив, — процідив услід лівонові Микола.

— Він взагалі дуже змінився, — м'яко відповіла Валентина.

Чоловік очікував зовсім іншої реакції. Промовчав, ледве задавивши в собі пекуче роздратування, лише подивився на неї важким уважним поглядом.

У Ганську тим часом події розвивалися досить паскудно. Мітингувальників стало вже кілька тисяч і вони потроху розперізувалися. Заполонивши всю площу Героїв ВВВ, вони репетували, плювали, кидали недокурки, дудніли в дудки, скандували. Ніхто не бачив, щоб хтось дудлив горілку, але більшість з них була весь час напідпитку.

Єдиним місцем, де зберігся порядок, було наметове містечко. Межі його означили мотузками з прапорцями, і в середині огороженої зони було ідеально чисто. Ззовні же стан протестантів оточували вали сміття, котрі не встигали прибирати комунальні служби. Фірма якогось благодійника, котрий забажав лишитися невідомим, три рази на день привозила продуктовими автівками безліч величезних паперових пакетів з макдональдсівськими харчами і роздавала стомленим політичною боротьбою протестувальникам.

Біотуалетів не вистачало, замінювати їх не встигали, і борці справляли малу нужду по всіх провулках і кущах. "Обісцяли весь центр, — невдоволено сичали ганці. — Скоро все місто засеруть".

Сморідні калюжі сечі, що застоювалися в прохідних дворах, купи лайна по кущах — то було лише півбіди. "Органи" фіксували нестримне зростання кількості правопорушень — поки що дрібних і середніх: десь обнесли кіоски, когось добряче відбуцали, підсікли гаманця, сумку порізали...

Зібрати людей для масових акцій – штука безпонтово-нехитра, аби бабло було, а втримати їх у межах дійства, задля якого їх скупчили, — висока управлінська наука. Але організатори вважали за ліпше не світитися, очевидно, їм потрібні були "стихійні масові заворушення", а не організована акція протесту. Та де нема видимих вождів, там обов'язково з'являються неформальні — з найгорластіших.

Обласні чиновники відчули, що далі відмовчуватися не вдасться: до юрми вийшов якийсь посадовець середньої руки – начальник чи то відділу, чи то управління по зв'язках з громадськістю. Його з юрми послали "на хутор бабочєк ловіть" — давай, мовляв, самого губернатора, йому вручимо свої вимоги. Виходити до них керманичеві області не кліматіло: "На кой ляд ані мнє облокотілісь?" — набичився він. Але на столі в нього лежали урядова телеграма й депеша від президента, на котрі треба було "реагувати".

— Скажіть їм, що завтра зранку я прийму їхніх делегатів і вислухаю , — вирішив керманич.

Йти в народ удруге шеф зв'язківців з народом навідріз відмовився:

— Хай іде, кого ще не посилали, бо мені вони в пику плюнуть.

— Мене не посилали, — визвався Вітя Харченко, більше відомий в журналістських колах як Вітя-Хрєн. Він тільки тиждень, як перейшов з обласної телерадіокомпанії до адміністрації на легкі хліби, перед тим кілька років регулярно світив своїм фейсом з телевізора і був у Ганську людиною, котру на вулиці пізнавали. Він випхався на ґанок адміністрації зі здоровенним мегафоном:

— Товариши протестуючі! — заволав щосили, на мить перекривши гул натовпу.