Польовий командир

Того ж дня з території Дружньої Держави через неделімітований кордон на територію шахтарського краю пройшла велика група добре озброєних людей в камуфляжних формах. Вони зайняли найближче селище, розгромили селищну раду, зірвали з неї жовто-лазуровий біколор і спалили на центральній площі. Тамтешнє населення спочатку поставилося до прибульців спокійно: більшість місцевих газет та телеканалів уже років із двадцять п'ять розповідали йому, що з того боку кордону в нього друзів значно більше, ніж у власному уряді.

Та й таке: і говорять там так само, не люблять офіційний Київ ще більше, а дати обіцяють – все! А слів на підтримку "русскоязычного населения" сказали стільки, що якби кожне перевести, як в тому анекдоті, на крупу, вийшло б десять вагонів манки. Почути неміряно красивих слів про себе — кому ж не приємно? А те, що варто тобі приїхати до тих "друзів", і ти (хоч би з якої "ісконної, кондової, посконної, домотканої й гармоніко-балалаєшної" Рязанщини чи Смоленщини колись прибули з волі московських властителів "на відновлення шахт Донбасу" твої бабуся з дідусем, хоч якою б мовою ти там говорив) уже через сам факт свого народження в Неньці станеш для них "хохлом", і ніхто тебе там з короваєм не чекає, і жодних прав надавати не збирається, — так хто тобі про те по телевізору скаже? Ти потрібний не там — тут, аби звідти "захищати" тебе й впливати через тебе на уряд твоєї ж держави. А якщо ти думаєш, що, можливо, хтось колись прийде зі зброєю й тоді все тобі дадуть, то, даруй, брате, але ти — ідіот. Бо ще ніхто й ніколи не приїздив на танках з автоматами — давати, завжди — лише брати, і віднімуть у тебе першого, бо ти найближчий, і перший запал грабіжників припаде саме на тебе.

Камуфляжне воїнство так і зробило: потягло з магазинів спиртне, добряче накачалося ним і пішло містечком — грабувати все, що в око впаде. Де грабіж, там і насильство… Піднята по тривозі аеромобільна бригада впала на них розпеченим торнадо і полонених чомусь не брала... За дві години все було закінчено: десантники стягували мерців та викладали рядами на центральній площі. Документів у жодного не виявилося. Проаналізувавши дії Збройних Сил Неньки в цій ситуації, сусідня держава відхрестилася від побитих вояків: це, мовляв, пройшло незаконне бандформування з Північного Кавказу, і мета цієї провокації була — посварити братні народи.

Обличчя покійників, між тим, у переважній більшості були підозріло слов'янськими.

А тим часом сусідньою країною в бік державного кордону з Ненькою сунули величезні сили…

Долі було завгодно розпорядитися так, що незабаром Дружній Державі стало не до побитих камуфляжників та тим паче — не до ганських маніфестантів... У Неньці ж з тими з мітингувальників, хто носив по кишенях паспорти інших держав, довго не морочилися, вирішивши питання з жорстоким гумором: саме вони стали першими мешканцями відомого пересильного табору на Тузлі.

Чи знав колишній бригадир лівонів з лісопилки Ванька-китаєць, він же депутат райради й уповноважений по нацменшинах товариш Ван Вонг, що його чекає на конференції з питань національностей — достеменно невідомо. Першою приємною несподіванкою стало те, що майже всі делегати, які вщерть забили Палац культури залізничників міста Чити, були його сородичами. Траплялися, правда, дрібні групки (він їх відрізняв з першого погляду) дітей променів Чучхе та хошімінівців, але їх була – щіпка, а білих європеоїдів — одна-єдина цицьката краля з передвиборчого плакату, котра із погордою прогулювалася у фойє під ручку із самим товаришем Лі Чжуан Фаном, головою політради Партії далекосхідного прогресу.

До резолюції записали: провести на території Далекосхідного федерального округу та Забайкальського краю референдум і створити Далекосхідну республіку. Підготувати й провести вибори до Верховної Ради. Запропонувати центральному урядові визнати ДР суб'єктом федерації. Державною мовою в автономії визнати путунхуа, офіційними – російську, в'єтнамську та корейську.

Щоправда, товариш Єршова зауважила, що в краї живе чимало українців, але вчорашні лівони їх від росіян не відрізняли, тому питання зависло...

У міському будинку офіцерів була така бісова туча народу — ніде й голки встромити. До столу реєстрації тягся довгий, із вигинами, хвіст. Микола не здивувався, коли Лученко та Рибалко стали в чергу разом із ними. Більшість людей в черзі та в фойє намагалися говорити українською — приблизно так, як Микола згодом у Києві, але виходило в них, як мокре горить.

В залі Микола наштовхнувся на літнього сивовусого полковника; той, придивившись, із усмішкою пішов прямо на депутата:

— Шульженку, це ти? Скільки води спливло! Як ся маєш, як справи?

Було щось до щему знайоме у цьому старому воякові, але збивало з пантелику, що він розмовляв — рідною мовою. Щирою. Такою, як колись співав на концерті всесвітньовідомий український хор.

Так-так, "співав": у цьому слові, відчув Микола, є якась зачіпка.

— Що, не пізнаєш? — хлопнув його по плечі офіцер.

І тут підсвідомість виштовхнула напівзабуті слова:

Ну, все правильно, Гриць же був родом із самої Неньки! Значить, відслужив своє та залишився на Далекому Сході?

— Здравія желаю, товаріщ командір дівізіона! — по-військовому видав Микола.

...Прийнята одноголосно Українською Радою Далекого Сходу "Декларація про незалежність Зеленоклинської Української республіки" президентові самопроголошеної ДР товаришеві Лі Чжуан Фану стала кісткою в горлі: він не міг пожовтіти від люті, бо був жовтим від народження, тому просто засичав гадюкою:

— Ніяких утворень на теренах ДР не визнавати! Усіх, хто був в Уссурійську, терміново позбавити депутатських мандатів і негайно заарештувати! У першу чергу – їхнього так званого президента Бориса Хрещатицького!