Польовий командир

заставу, і вже не раз бачив Петра в міністерстві, та все неподалік від

Валерія. Якщо начальство воліє дружити з цими людьми та вважає за

потрібне їх до себе наблизити — заради Бога, скільки завгодно, тим

паче, що задоволена Людмила вже сказала йому, що завтра він

вільний.

Думаєте, люди нічого не бачать? Дзуськи! Начальник служби

безпеки концерну, відставний контррозвідник в чині полковника, ще

звечора "пробив" по своїх каналах номери престижного авта, котре

забрало Валентину з роботи, встановив особу подруги, що сиділа в

салоні, а ще – багато чого про чоловіка своєї співробітниці Валентини

Петренко, а на ранок безпристрасно доповів усе заступникові

генерального директора з фінансово-економічних питань.

— Навряд чи вона засланий козачок, — підсумував він стислу

доповідь, — але знати подібні речі про своїх співробітників не

завадить.

— Звідки вона взагалі взялася? — сухо кинув керівник.

— Її порекомендував нашому головбухові ваш друг, Валерій

Володимирович Соєв.

— А, Валерка, — розквітнув заступник. Колись, ще студентами

наргоспу1, він особисто, Сергій Петрович Шлапак, та цей друг такі