Розділ «Частина третя»

– А де ж Богун? – повернув Виговський голову до хорунжого, поглянувши наперед навколо себе – серед натовпу генеральної старшини і полковників з тієї породи людей, котра намагається завжди знаходитись напохваті в сильних світу цього.

– Пан полковник вінницький на чолі свого полку, ваша ясновельможність, – доповіли Виговському за кілька хвилин.

– Покличте до мене! – Виговський був роздратований недалекоглядністю підлеглих, які доповіли йому про місцезнаходження Богуна, не додумавшись одразу ж викликати того до гетьмана.

Через кілька хвилин Богун притримав свого гнідого і поїхав поряд з Виговським, вклонившись йому.

– Вітаю, батьку, – голос вінницького полковника чомусь вселив у Виговського впевненість у собі.

– Віват, славний полковнику! – посміхнувся Виговський. – Твої козаки славно билися, дякую тобі за них, пане Іване.

– Радий служити гетьманській ясновельможності, – притис закутий у сталеву рукавицю кулак до грудей Богун. На мить його погляд ковзнув по обличчю Виговського, але як не намагався, жодної емоції не зміг прочитати там гетьман. Лише уважний погляд розумних сірих очей.

– Побудь зі мною, Богуне. Поговорити хочу. Твої думки послухати хочу. Проїдьмося?

І Виговський, крикнувши почту, щоб його залишили з Богуном, повернув з битого шляху в поле.

– Важко мені, Богуне, – почав розмову він, коли коні пішли кроком серед високих трав, віддалившись на кількасот кроків від голови війська. – Думи обсідають. Хочу розповісти тобі про них.

– Я знаю, які думи турбують тебе, батьку, – схилив голову Іван.

– Правда? – поглянув на нього Виговський, примружившись. – Мій полковник є характерником?

– У цьому немає жодної потреби. Достатньо лише поглянути на кількість вовків, які тебе оточують, і розуміння прийде одразу. Ти відчуваєш, наскільки хитке твоє становище, гетьмане. Ти розумієш – сил, котрі тебе підтримують, надто мало, аби протистояти усім твоїм ворогам. Пушкар був лише першою ластівкою твого краху, це тобі теж відомо. Чернь проти тебе, Запоріжжя також.

Виговський кілька хвилин мовчав, не в змозі щось відповісти. Емоції, котрі бурхливим потоком наповнили його після почутого від Богуна, ледь-ледь втримували поведінку гетьмана в межах допустимого при розмові з можливим союзником. Нарешті він все ж таки опанував себе і з посмішкою мовив:

– Так-так, тепер я розумію, у чому крилася постійна причина твоїх негараздів з Хмельницьким. Твої слова занадто, е-е… відверті. Дивно, що ми розмовляємо з тобою, адже покійник навряд чи вибачив би тобі мову, подібну до тої, яку чув я від тебе щойно.

– І все ж таки я живий, – хмикнув Іван.

– Я помітив. А скажи мені, полковнику, чому ж такий улюбленець черні, як ти, пішов у бій під моїми хоругвами? Чи ти не поплутав тих, з ким маєш бути?

– Жодним чином.

– Ну тоді поясни мені, чому.

Іван притримав коня і поглянув Виговському в очі.