Розділ «Частина третя»

– Гетьман хоче бачити тебе, Богуне, – глухим голосом вимовив Боданович.

– У кайданах?

Богданович рвучким порухом відкинув від себе полковника і поклав руку на шаблю.

– Так!

– Одягай кайдани, пане суддя! Але не прохай милувати його, не до старця ведеш, до гетьмана!

– Перед стратою старшини війська, відрядженого до Ракоці, гетьман волів побачитися з тобою… Я благаю тебе, полковнику!

– Гм, – зітхнув Іван, – чого ти вимагаєш від мене? Моя шабля у твоїх козаків, я приречений на смерть, хіба не дивна наша розмова?

Богданович помовчав. За хвилину, повернувшись до почту, гаркнув:

– Уперед, хлопці! – Після чого поглянув на Богуна: – Прийми смерть так, щоб не забрати із собою Богдана.

– Я готовий до цього, – стримано відповів Богун.

Шлях через міську браму і вузькі вулички Чигирина зайняв лічені хвилини. Поблизу будинку, що його займав Хмельницький, Богдановича і Богуна полишили на самоті. Вони мовчки зійшли на ґанок, несподівано для себе зустрівшись з митрополитом київським. Той лише подивився на них, зітхнув і продовжив свій шлях до ридвана, котрий очікував його неподалік, в оточенні доброго десятка священиків у сутанах. Богданович зупинився в передпокої.

– Він очікує на тебе, – мовив голосом, у якому чувся біль душі. Богун кивнув головою, прочинив двері і увійшов у велике, освітлене доброю сотнею свічок, приміщення.

Хмельницький сидів за столом у зручному фотелі й дивився на нього поглядом своїх проникливих очей. Та чи той це був Хмельницький, котрого бачив Іван востаннє, незадовго до відправлення в похід до Д'єрдя Ракоці?! Іван не повірив своїм очам, так охляв гетьман. Обличчя, завжди бронзове від загару, тепер було жовтим, наче восковим, гримаса болю перекосила його правильні риси й застигла на обличчі гетьмана печальною маскою – очевидно, параліч м'язів обличчя став наслідком недавнього удару, що про нього говорив Богданович. Очі немов дві пригаслі жаринки, вуста безкровні і сизі.

– Швидко повернувся Богданович, – мовив гетьман, і його голос укотре здивував Івана, таким кволим і знівеченим був. – Устиг я ще на тебе подивитися, Богуне. А думав – не встигну.

Богун мовчки очікував продовження гетьманової речі.

– Завжди всупереч мені і мовив, і діяв, а все ж радий, що бачу тебе. Скажи, за віщо так ненавидив мене, Богуне?

– Неправда то, батьку! Ніколи не було до тебе ненависті у мене в душі!

– Неправда… Хотів би повірити, та не можу. – Хмельницький звів свою руку, котра помітно тряслася, і обвів нею кімнату. – Легко повірити, що стіни навколо мене мають вуха. Важче, але можливо, що чимало тих, хто за стінами цієї кімнати, не очікує нетерпляче, коли я сконаю. Не всі, звичайно… Але зовсім важко вірити у те, що якісь інші почуття, аніж ненависть до мене, керувала тобою тоді в Переяславі і потім, коли відкрито кидав мені в обличчя слова непокори! Жодного наказу мого не пройшло так, аби ти не піддав сумніву його необхідність, його розсудливість. От я й покликав тебе, щоб перед стратою ти сказав мені, за що ненавидів мене, полковнику? Саме від тебе хочу чути, знаю-бо, не збрешеш. Ніколи не боявся мені правду в очі кинути, тож і тепер, коли оби-двоє ми на порозі смерті, почую ту саму правду. Ну? Я слухаю тебе, бунтівний Богуне!

– Для чого вона? Яка користь від слів приреченого на смерть? Чи не краще закінчити все скоріше й не здіймати гнів у душі?

– Так, ти приречений на смерть! Приречений мною! – голос Хмельницького вивищився і на мить Богуну навіть здалося, що він бачить того, колишнього Хмельницького, котрий, піднявши над головою булаву, гримів так, що чули на кілька сотень сажнів: «За славу козацьку! Уперед, дітки мої!»