Розділ «Частина третя»

Немирич, який був протестантом, нічого не відповів на випад, лише презирливо подивився на Скуратова.

– Його ясновельможність очікує, – повторив він і, стиснувши боки коня острогами так, що той захропів, поїхав геть. Слідом за ним кинулися супроводжуючі генерального писаря козаки.

Скуратов зітхнув. Звичайно, він не був підлеглим гетьмана і за найменшої нагоди намагався це продемонструвати. Але добре розумів воєвода і те, що йти зараз на загострення відносин з Виговським, котрий і так не відрізнявся лояльністю до Москви, було б зайвим. Він, не поспішаючи, вмостився на дбайливо застелене лисячими шубами сидіння коляски і владно кинув візниці:

– К гетману правь, смерд!

У покоях гетьмана Скуратов чомусь відчув, як на нього накочується хвиля невпевненості. Чому Виговський викликав його так спішно, не пояснюючи причин виклику? На якусь мить Скуратов навіть уявив перед собою розгніване обличчя гетьмана, ясно побачив перед собою свіжостругану колоду плахи й блискучий меч в руках у дебелого ката, котрий стояв поряд з тією самою колодою. Зусиллям волі він відігнав це неприємне видовище. Урешті, він чигиринський воєвода, призначений сюди самим царем. Вони не посміють! Не посміють, незалежно від причин виклику і наслідків розмови, яка зараз відбудеться.

Коли Скуратов став під дверима гетьманських покоїв, очікуючи доки джура Виговського доповість про його прибуття, від хвилинної слабкості чигиринського воєводи не залишилося й сліду.

– Доброго здравія господіну гетману желаем, а также здравія і благополучія, – ледь прихилив він голову, ставши перед гетьманом Виговським.

– Дякую, – непривітно буркнув Виговський. – Та тільки не для обміну люб'язностями тебе покликано, воєводо. Скажи мені краще: як так у нас тепер діється, що воєвод в городи наші без нашого ж відома призначають? Чи, може, вже гетьман на Вкраїні не господар? – Виговський не запропонував Скуратову сісти, хоча сам сидів, відкинувшись, в обшитому блакитним сукном кріслі. Не заховалась від проникливого погляду Скуратова й гидлива гримаса на обличчі присутнього тут полковника Богуна – той поглядав на московського воєводу так, ніби перед ним знаходився великий кошлатий павук.

Скуратов зітхнув. Якщо ці малороси вважають, що його так легко вивести з рівноваги, вони помиляються.

– Што ж, воля гетмана такова. Ми люді малєнькіє, царя-ба-тюшкі раби. Можем хоть любєзнічать, хоть об дєлє толковать. А только єслі об чєм спрашіваєшь, сам пріпомні, нє с твоего лі ведома то деется, за что гнєвішся, гетман?!

Виговський підхопився з крісла.

– Що?! Про що мовиш, воєводо?! Почути від тебе хочу одне – знову в Україну царські воєводи йдуть бунти зчиняти? Я щойно одного бунтівника позбувся, кого наступного на мене нацькуєте?

– Ведомо об чем, – з глузливою посмішкою витиснув Скуратов. – Нє ти лі, гетман, пісьма слал, просіл воєвод от царя-батюшкі в своіх городах посадіть? Нє ти ль ратовал перед его царской мілостью?

– Брешеш! – гепнув кулаком до столу Виговський. – Те, що я до вас у Москву пишу, над тим там сміються, мені то добре відомо! Ніколи я не писав, щоб у Білій Церкві був воєвода. Тож знай – як той ваш воєвода прибуде, так у зворотний шлях і вирушить, нічого від мене не отримає, нічого давати йому не дозволю! Государеві воєводи мусять приїздити спочатку до мене, лише після того в наші міста їхати. А то у вас так повелось, що я нічого не відаю, а вони по наших містах роз'їжджаються!

Скуратов, відчувши в голосі гетьмана не звичайне роздратування, а реальну загрозу, зрозумів, що настав час дещо пригасити накал суперечки.

– Нє гнєвісь, гетман, нє зла раді то делалось, токмо для користі обоюдной. От татар і ляхов лєгчєй отбіватся, колі наші воєводи с ратью совместно с казакамі стоять будут. Общее же дело делаем.

– Спільна справа? – на Виговського слова воєводи справили зовсім не те враження, яке хотів би бачити Скуратов – гетьман почервонів і навіть несвідомо схопився за руків'я шаблі. – Спільна, кажеш?! Чому в Києві цареві люди з українцями киями б'ються? Мовчиш?! А з Пушкарем чому государеві люди під час бою були? Скажеш, неправда? Дзуськи! Мої німці у них барабан взяли! Тепер новий воєвода їде бунти заводити. От така вона, воєводо, спільна наша з вами справа…

Скуратов кілька хвилин помовчав. Несподівано його погляд вдруге натрапив на повне зневаги обличчя Богуна. Полковник, не приховуючи своїх почуттів, обпікав Скуратова повним зневаги поглядом. Той відкашлявся і вказав на Богуна, звертаючись до гетьмана:

– С глазу на глаз надобно толковать нам, гетман. Прікажи своему полковніку оставіть нас, віжу, проглядеть насквозь меня он желает.

Іван ступив назустріч унизаному перснями пальцеві воєводи, який вказував йому у груди.