Розділ «Частина третя»

Іван повільно вийшов зі світлиці, перейшов через коридор і великий передпокій. Зупинився, минувши сходи високого ґанку. За спиною чув десятки збуджених голосів, тупіт, жіночі зойки і плач. До тями прийшов лише після того, як хтось утретє посмикав його за рукав.

– Пане полковнику, пан генеральний суддя наказав зняти кайдани, ходімо в кузню, – мовив до нього незнайомий козак у синьому жупані й червоноверхій смушковій шапці.

– Що? Що тобі? Яка кузня?

– Кайдани, пане полковнику. Пана Богдановича наказ.

Іван подивився на козака, потім на свої кайдани і лише тоді зрозумів, що від нього хочуть.

– Ходімо.

Повернувшись за десять хвилин до ґанку гетьманського будинку, Іван, несподівано для себе, застав тут натовп, який складався не менше ніж з півтисячі люду. Усі присутні поводили себе збуджено, про щось пошепки перемовлялись, час від часу кидаючи у бік ґанку тривожні погляди.

– Зовсім кволий, кажуть, – почув Іван голос огрядного старшини, судячи з вигляду, рангом не менше сотника. – Панотець у нього, сповідає.

– Господи, Господи, – зітхав його співбесідник, такий самий старшина нижчої ланки. – Може, ще й мине нас нещастя…

– Дав би Бог. Сиротами залишимось.

– А як дуб був, – приєднався до розмови старшин кривий на одне око, підстаркуватий кобзар у благенькому латаному кожусі, з полотняною торбою і кобзою через плече, – най Господь милує, що ми без Хмеля?

Перший зі старшин кинув на кобзара презирливий погляд, але нічого не відповів.

– Юрасеві булаву заповів, – мовив до свого співрозмовника.

– Юрась Юрасем, а Богдана другого не матиме Україна, – сумно зітхнув той і перехрестився. – Помилуй нас Всевишній, не відбирай його в нас!

Раптом на ґанку і під ним почалося якесь заворушення. Десь у нетрях гетьманського будинку заголосили жінки. Натовп наче схлипнув і подався вперед, примушуючи передні ряди підступити впритул до сходів. На ґанку з'явився Виговський в оточенні Тетері, Богдановича і ще кількох старшин. Іванові одразу кинулося в очі те, що всі на ґанку були простоволосими.

– Плачте, люди! – прокотився над притихлим натовпом голос генерального писаря. – Наш великий батько, гетьман України і Війська Запорізького, Богдан-Зиновій Хмельницький помер щойно у своїх покоях. Страшне горе маємо пережити, панове-молодці, на долю всієї України випало страшне горе!

У відповідь на його слова з найближчої церкви сумно та урочисто вдарив дзвін…

До Вінниці Іван вирушив лише через кілька днів, коли прах Хмельницького було поховано з усіма почестями в суботівській церкві, а генеральна старшина розпочала чвари за гетьманську булаву. Стало зрозумілим, що виконувати заповіт Хмельницького і віддавати булаву його сину Юрієві ніхто не збирається. Але це вже не турбувало Богуна. Він був присутнім на всіх зборах і радах, що їх потребувала його полковницька посада, але ніде не виявляв жодної активності, відбуваючись статусом стороннього спостерігача. А щойно поховальну царемонію було закінчено, послав за Нечипоренком, на час знявши кімнату в одному з чигиринських заїздів.

Михайло примчав за чотири дні з невеличким загоном, і Богун, на прощання відвідавши Виговського і запевнивши його в лояльності до нього Вінницького полку, вирушив у дорогу. Те, що булава без сумніву, перейде в руки генерального писаря, розуміли усі, від полковника до останнього гультіпаки в чигиринських шинках.

Розділ III