Розділ «Частина третя»

А ще через кілька днів відбулися події, котрі замалим не стали найбільшою трагедією для козацького війська, а Хмельницькому мало не коштували життя: гетьман, котрий з кількома полками поспішав на допомогу Богуну, несподівано втрапив у засідку коронного війська поблизу Охматова. Лише непересічний талант полководця допоміг гетьману вийти переможцем у тій битві, а її наслідки перетворити якщо й не на перемогу, то принаймні на бойову нічию. Польське військо нічого не змогло вдіяти з Хмельницьким і, поєднавши свої зусилля з п'ятидесятитисячною ордою Менглі-Ґерая, взялося перетворювати Брацлавщину на пустелю. П'ятдесят великих та малих міст ще зовсім недавно квітучого краю лягли руїнами до ніг поляків, десятки тисяч українського люду потяглися кривавим шляхом до Перекопу і невільницьких ринків, захоплені татарами в ясир. І хоча поляки й схаменулися, зрозумівши, що втрачають контроль над озвірілими від можливості здобути легку здобич татарами, вплинути на хід подій вони вже не змогли. Весна, котра прийшла на Брацлавщину, застала край розореним так, як не могли розорити його за всю попередню історію тисячі нападників з різних країн. Забув до часу і Богун про свої суперечності з гетьманом і свою нелюбов до Москви. Потрібно було спільно рятувати становище й завадити татарам перетворити на руїну решту правобережних земель.

V

Сторицею доля відплатила Польщі за страждання Брацлавщини у наступному році. Страшним виявився для Речі Посполитої той рік, настільки страшним, що розмежував усю історію тієї великої й гордої європейської країни на «до» і «після» триклятої війни зі Шведським королівством, до якої призвели необдумані зазіхання на трон у Стокгольмі. Навіть загибель польського війська під Адріанополем у сиву давнину, навіть поразка під Цецорою, програні Богдану Хмельницькому битви не могли зрівнятися зі страшними для Польщі подіями того року. З кількох напрямків почали шматувати її тіло одразу кілька сильних противників. Князівство Литовське палало під смолоскипами стрільців князя Волконського і козаків відрядженого українським гетьманом ніжинського полковника Івана Золотаренка. З півночі шведський король Карл X переможним маршем пройшов польські воєводства й увійшов до Варшави, внаслідок чого останній з королів династії Ваза, сповнений горя Ян Казимир мусив рятувати своє життя, утікаючи до Сілезії. Із заходу й півдня загрожували Семиграддя, Бранденбург, Молдавія і Волощина. Зі сходу Хмельницький повторив свій похід 1649 року, вдруге обложив Кам'янець, пройшовся Галичиною і зупинився під стінами Львова. Тепер він вимагав уже не лише визнання козацької республіки в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. «До Вісли! Усю Русь, і Червону й Білу! Усі землі, де здавна живе народ руський-український!» – почули поляки страшні для себе слова. Затріщала Польща, як стара латана свитина. І лише татари, ті самі погані бусурмани, союзом з ким звикли докоряти в Польщі Хмельницькому, лише вони виступили на захист Польщі, змусивши Хмельницького, урешті-решт, відступити від стін церкви Святого Юра у Львові й погодитися на запропоновану командуючим міської залоги Кшиштофом Гродзецьким контрибуцію.

Недовго тяглося й мовчазне перемир'я вінницького полковника, котрий вже давно став фактичним командуючим усіма козацькими військами Правобережжя, з гетьманом України. Протиріччя, що виникали між ними щоразу сильніше й сильніше, підштовхували їх назустріч конфлікту і, зрештою, вилились у нього у 1657 році, напередодні смерті гетьмана. Нещасливим для козаків видався похід сорокатисячного козацького війська під командою наказного гетьмана Ждановича і наказного генерального обозного Богуна в Польщу на допомогу полкам семиградського князя Д'єрдя II Ракоці. Від початку настрої у війську склалися таким чином, що Жданович, Богун і решта старшини були змушені стримувати обурення козаків. Постачання війська на чужій землі було організоване вкрай погано, і Богун, докладаючи неймовірних зусиль, буквально вибивав із союзників потрібне війську продовольство, фураж і спорядження. Але навіть його зусилля були недостатніми – угорці звисока дивилися на козаків і обурено заявляли, що не зобов'язані вести постачання української армії. Сутички, які часто-густо виникали між угорськими найманцями Ракоці і козаками, подекуди переростали у справжні криваві драми, у яких гинуло не менше людей, аніж у битвах з дезорганізованими загонами польської шляхти, яка все ще намагалася протистояти нападникам. Усе ж надлюдськими зусиллями Жданович і Богун утримували до пори контроль над ситуацією. Скоро до їхніх ніг ліг Брест, а за ним Варшава і Краків. Шляхта, і православна, і католицька, благала Хмельницького, звертаючись через Ждановича, про взяття її під протекторат України. Здавалося, все йшло на лад, хоч і з великими зусиллями. І саме тоді, наче грім серед ясного неба, надійшла звістка…

– Дозвольте, пане обозний? – у напівтемряві промоклого від кількаденних дощів намету, що його освітлював лише невеличкий каганець, Іван не одразу впізнав того, хто його збудив. Він рвучко звівся і сів у ліжку. Провів руками по обличчю, відганяючи рештки сну, й пильніше придивився до прибулого. Перед ним стояв хорунжий Ждановича, одягнутий у жупан, з-під якого виглядали лати.

– Мені шкода, що змушений був потурбувати пана…

– На біса мені твої вибачення, – буркнув Богун, котрий щойно уві сні бачив Ганну і Тараса. Дружина їхала у просторому екіпажі, запряженому цугом четвіркою коней, а він, їдучи поряд верхи, тримав її руку і розповідав про те, що зовсім скоро повернеться додому. Тарас, непосидючий, як і всі підлітки його віку, чвалав своїм струнконогим коником круг них, час від часу віддаляючись на добру сотню сажнів, після чого щодуху мчав назад. Свіжий вітер куйовдив його солом'яного кольору волосся, а волошкові очі хлопця сяяли радістю. Радість він бачив і в усміхнених очах дружини…

Хорунжий, не знаючи, що відповісти, замовк.

– Джуро! – покликав Іван. – Води дай.

Напившись із принесеного джурою кухля, Богун махнув головою хорунжому:

– Я слухаю.

– Пан гетьманич терміново викликає вас до себе.

Іван встав і накинув на плечі жупан.

– Що за нетерплячка?

– Козаки збунтувалися, пане обозний!

– Мені відомо про те, – Іван кілька секунд дивився на хорунжого, після чого відкинув відлогу намету і неквапно вийшов геть.

На вулиці дощ не припинявся вже багато годин. Величезний табір, котрий був затягнутий димами сотень кабиць і вогкою імлою, зустрів гудінням розтривоженого бджолиного вулика.

– Нечипоренка до мене! – крикнув Іван у імлу.

– Я тут, Іване, – почув голос, а за мить вже розрізнив обважнілу за останні кілька років постать осавула. Він стиха віддав Михайлу кілька розпоряджень. Той швидко махнув головою і зник за струменями дощу.

– Передай гетьманичу, що я скоро буду, – кинув він хорунжому, повернувшись у намет.