Розділ «Частина третя»

Через кілька хвилин, не очікуючи, доки джури підведуть коня, Іван швидко покрокував у напрямку середини табору, туди, де було розташовано шатро Юрія Хмельницького, з військом якого реґімент Ждановича поєднався напередодні, після того, як Богдан Хмельницький, чиї помисли останнім часом було спрямовано на підтримку такого необхідного тепер для України союзу з Ракоці, відправив сина в супроводі полковника Лесницького на з'єднання з полками Ждановича.

Весь час, прямуючи крізь табір, Богун напружено вдивлявся в обличчя зустрічних козаків, підходив до досить великих груп, котрі то тут то там збиралися і про щось голосно сперечались. Однак в обличчях перших він не бачив нічого, окрім звичайної поштивості до старшини такого рівня, яким був Богун, голоси других притихали з його наближенням, і козаки в гуртах пригнічено мовчали, не наважуючись поглянути наказному генеральному обозному в очі. Нарешті розбита тисячами ніг земля, котра давно перетворилась на багнюку, пішла вгору, Іван проминув якесь скупчення возів, закопане в землю сховище для пороху, пройшов повз ряд великих, зелених від окису гармат, і підійшов до намету Юрася Хмельниченка. Кинулося в очі те, що перед шатром не було звичної варти з чотирьох козаків. Згасли й обидва багаття, котрі напередодні палали біля входу в намет. З пагорба, на якому розташовувалася ставка гетьманича, було видно юрбу козаків, яка зібралася не далі як за сто сажнів від неї, неподалік від возів зовнішнього периметра табору. Іван навіть розрізнив якогось козака в довгому, розхристаному на грудях каптані, чия постать висилась над натовпом. Козак, очевидно, стояв на діжці і щось пристрасно доводив оточуючим. Ковзнувши по ньому поглядом, Богун увійшов у гетьманський намет.

– А, Богун, – було помітно, що Юрась зрадів його візиту. Він сидів за столом у центрі шатра, як завжди блідий, з опущеними, наче від непомірної ваги, тендітними, немов у дівчини, плечима і дивився на прибулого поглядом червоних від безсоння очей. Від уваги Богуна не заховалося й те, що гетьманич був сильно стривоженим. – Добре що прийшов, Іване! Може, хоч ти порадиш, як маю діяти?

Іван подивився навкруги. Поряд із Хмельницьким стояв похмурий Лесницький, трохи поодаль завмер, заклавши руки за спину, Жданович.

– Що відбувається? – запитав, вказуючи позад себе, на невидимий за стінами шатра табір.

– А ти хіба не помітив, коли йшов до мене? – Хмельниченко вишкірився неприємною посмішкою. – Бунт відбувається! Ці сучі виплодки сміють вказувати, як мені поводитись!

За межами намету, перекриваючи собою шурхіт дощових крапель по парусині, почувся низький і урочистий дріб литавр.

– Ось! – Юрась щосили гепнув кулаком по столу. – Маєш! Про що говорять тобі ці звуки?

– Очевидно, у когось з'явилася необхідність збирати військо на раду, – спокійно знизав плечима Богун.

– Але не в мене! – верескнув Хмельниченко і подивився на Лесницького. – Може, в тебе?

– Жодним чином, ваша ясновельможність! – чітким голосом відчеканив той.

– Може, ти, пане Жданович?

Жданович зітхнув і, наблизившись, сів за стіл навпроти Хмельниченка.

– Досить, Юрію, не поводься, наче дитина, – він був на двадцять літ старшим за гетьманича, знав його ще зовсім малим, тому часом дозволяв собі говорити прямо, не стримуючись навіть у присутності сторонніх. У відповідь Хмельниченко лише скрипнув зубами і опустив голову.

– Що ж маю робити?

– Це говорить про те, що ми дуже скоро станемо свідками чорної ради, пане наказний гетьмане, – Богун сів за стіл навпроти Юрія, поряд із Ждановичем, і подивився Хмельницькому в очі. – Не приховуй від себе, гетьманичу, того, що вона була неминуча. Чому тепер дивуватися?

Хмельницький схопився на ноги і нервово закрокував наметом.

– Це катастрофа! Моє військо збунтувалося, чуєш, пане обозний?! І зараз мене, а разом зі мною тебе й іншу старшину потягнуть до кругу, наче баранів!

– Ну чому ж потягнуть? – Іван, не питаючи дозволу, взяв зі столу кришталеву карафу з медом, налив собі кухоль і з насолодою випив. Потім, неквапно, обтер вуса хусточкою і поглянув на молодого Хмельницького. – Якщо погодимося піти доброю волею, ніхто тягнути не буде.

– У пана ще вистачає гумору говорити про це таким тоном? – Юрій, щоб зайняти чим-небудь руки, почав застібати на гаплики жупан.