Розділ «Частина третя»

– Я, пане Михаиле, взагалі багатьма речами не надто переймаюся, – відповів перший, – хіба що думками про гарну вечерю, що її будемо мати на Святвечір із благословення пані полковникової, та, може, ще барильцем меду доброго, та цебра оковитої з полковницьких погребів.

– Та, може ласкавих дівочих посмішок, що їх у почті пані полковникової завжди вистачало.

– Чи мені їх у Вінниці бракувало? – пхикнув козак, дещо знітившись.

– То тобі дівчата з мого хутора в зуби колють? – з жартівливою суворістю запитав ставний старшина, котрий їхав до цього на кілька кроків попереду, придержуючи правицею вкритого памороззю полковницького пернача. Тепер він притримав свого чорного, немов ніч, коня, у вигляді якого читалась належність до найшляхетнішої арабської породи, хоча й похилий, як для тварини, вік дещо псував від неї враження. Порівнявшись з рештою старшин, він запитливо поглянув на того, який був у вовчій киреї:

– Ганна пише мені, що Ярина все про тебе, шибеника, запитує, зітхає довгими вечорами, шибку до дір прогледіла. А ти у Вінниці з дівками фіглі-міглі крутиш!

– Як можна, пане полковнику?! – звився Микола (а це був саме він). – Тільки про неї й думки! – і він хитрувато підсміхнувся.

– Знаю я ваші думки, – без злості пробуркотів полковник. – А тільки Ярина – донька Пилипенка нашого, котрий заради справи спільної життя не пошкодував, під Збаражем голову зложив. Її руку, Миколо, заслужити потрібно. А ти ось ще до весілля її ображати надумав.

Микола одразу став поважним.

– Ти ж знаєш, вашмость, кохаю її… Як би смів образити? Та й Пилипенка пам'ятаю, земля пером йому…

– Отож, – зсунув брови полковник.

– То наша умова в силі? – запобігливо поглянув у очі полковнику Микола.

– Час покаже, – ухилився від відповіді той.

Миколі залишилося лише стримати зітхання. Нечипоренко, котрий їхав поруч, зі сміхом вдарив його по плечу:

– Краще б дійсно язик за зубами тримав, Миколо. Якщо й не відмерзне, то життя тобі вже точно не полегшить! Він, Богуне, так лише базікає, а сам Яриною кожної ночі снить. Он дивись, геть схуд, бідака!

– І нічого я, пане осавуле, й не схуд, – набундючився Микола. – Жупан ось новий пошив, ловкий. Сидить на мені, немов улитий.

– Та на тобі все сидить, – змахнув рукою осавул Нечипоренко, – а таки схуд!

Тим часом валка, проминувши замерзле плесо крихітного озерця проміж двома пагорбами, повільно тяглася шляхом на пагорб. Сани, де мав їхати полковник Богун, збочили зі шляху і стишили хід – коні, чиї ковані копита ковзали крижаним схилом, безсило захропли, і кучер був змушений спрямувати їх на узбіччя, де вони одразу ж застрягли в глибоких снігових заметах. Богун лише поглянув на сани і покрутив головою:

– Таки верхи краще, – мовив він і зітхнув. Погляд його впав на другі сани, котрі, на відміну від перших, розфарбованих у веселі кольори і застелених червоним сукном, були поверх соломи вкриті простою чорною тканиною. Там стояла важка домовина з гладко обтесаних дубових дощок, а поряд з кучером сидів закутаний в овечий кожух панотець.

– Молодці, сани не впустіть! – гукнув Іван козакам, котрі їхали позаду саней.

Без зайвих розмов четверо козаків першої шеренги спішились і підставили плечі під люшні саней. Кучер легенько цвьохнув батогом, і коні, котрі готові уже були піти слідом за першими санями у замети, налягли і навіть випередили верхівців, котрі їхали на чолі загону. Богун теж зіскочив з коня, кинувши повід джурі, і приєднався до козаків, які штовхали сани. Козаки знітилися – сам полковник сани підтримує, тож налягли ще міцніше. Сані настільки пришвидшились, що коні, з боків яких вітер здмухував хмаринки пари, почали задніми ногами зачіпляти передок саней.