Розділ «Частина друга»

III

«…Ти найкраща частина мого життя! Ти та, заради кого просинаюся кожного ранку, і з чиїм ім'ям на вустах засинаю. Заради кого здіймаю зброю у нашій справедливій борні, і кого хочу бачити більше за Царство Небесне! Лише спогади, наші з тобою неймовірно яскраві спогади додають наснаги серед смертельного заліза і тисяч військового люду. Тут, де немає місця коханню і будь-чому з нашого з тобою маленького чарівного світу. Але я свято вірую: все минеться! Усе обов'язково минеться! І ми будемо разом, а далі нехай хоч загине світ!..» – Богун зітхнув і відсунув від себе аркуш паперу, на якому почав писати листа Ганні. Сумно обвів поглядом нутро шатра, так, немов побачив вперше. Просякнуті вологою темно-сиві парусинові стіни, котрі так само годилися для житла, як військовий табір для побудування мирного побуту. Вітер, який, раз по раз коливаючи парусиною, дмухав в обличчя нічною прохолодою, похідні меблі, перський килим, який виглядав тут, як уроджений шляхтич посеред натовпу кріпаків… Для чого він, Іван, тут? Що діє у час, коли десь на Поділлі, у світлиці, до якої звик ще з власного дитинства, людина, яку кохає більше за життя, дарувала життя його сину? Народила дитину, котру так очікував він, слухав її, приникши щокою до лона, всього кілька місяців тому, і дивувався таємниці з ім'ям Зародження Нового Життя. Життя, котре буде продовженням його, Івана Богуна, шляху! Чому тепер він не поряд?

Зітхає Богун. Припалює люльку від каганця і пахкотить, випускаючи під вогке парусинове склепіння сизі хмаринки. Він дорого б дав, щоб опинитися там, поряд з ними. Узяти на руки сина, підняти до небес майбутнє козацької слави, покласти в головах дитячої люльки шаблю козацьку. Пригорнути до себе дружину, милу Ганнусю… Натомість сива парусина і подув нічного вітерцю.

Іван, не витримавши, встає з крісла і виходить із шатра. Спить табір. Лиш озирнулися на сотника вартові біля відлоги, лише захропів поряд вірний Циган. Скільки ж верст поміж Білою Церквою і Вороновицею? Хіба ж так багато? Так, багато. Не тому, що ховається за обрій змійка шляху. Не тому, що там Ярема Вишневецький і його криваві кати. Не тому, що Івана силою утримують в таборі бунтівного гетьмана. А далека та дорога тому, що не милями, верстами або сажнями зміряна вона, лише справами, котрі потрібно зробити, аби завоювати право на вільне козацьке життя поряд з коханою людиною. Аби дарувати своєму новонародженому синові можливість бути вільним сином вільного народу, яку даровано самому Богуну його предками, і яку тепер намагаються відібрати в нього зайди з-за Вісли. Так, він виконає покладений на нього обов'язок і повернеться лише тоді, коли, не приховуючи сорому в очах, зможе сказати їм: я добув для вас волю. Тепер можемо жити, як пристало українцям, – вільно, гарно й заможно. А до цього він заховає в глибини душі зрадливий смуток!

Передранкова прохолода змушує здригнутися Івана. Сильне, загартоване в боях тіло немов зболіло без тепла близької людини, стало вразливим для нічного холоду. В роті пече вогнем від тютюнового диму, а голову обсіли невеселі думки. Господи, а скільки ж ще таких ночей попереду? Вдень все простіше, вдень він крицевий сотник козацького війська. Як погано, що такий він лише для оточуючих, не для себе. Як важко переживати ці ночі, такі довгі й сумні.

– Як тут? – кинув він недбало до вартового.

– Усе спокійно, пане сотнику.

– Не спати.

– Слухаю, пане сотнику!

Знову намет. Чому б і не він? Тут не гірше, аніж будь-де. А думки, думки… Іван сів до столу і взяв до рук недописаного листа. Хвилю помисливши, розірвав на шматки і вкинув до кошика. Підтягнув до себе чистий аркуш і взявся за перо.

«Дякую за листа, люба Ганно, а особливо за сина. Бережи його і рости на славу козацтву, а ворогам на загибель. Щоб Україна мала перед собою в майбутньому не менш дбайливих захисників, ніж має тепер, у таборі батька Богдана. Чекай мене, і я повернуся, щоб взяти на руки нашого сина і навчити його козацькій науці та любові до батьківщини…»

От і все, що може він написати. Адже це лише папір, хіба може папір передати все, що має Іван на душі? Хіба не спалахне від дикого полум'я пристрасті, яке палає в знудженому розлукою тілі і мозку? Ні, він не напише того, що відчуває. Адже це неможливо. Такі речі можна сказати лише особисто, коли відчуваєш на плечі подих коханої людини і бачиш погляд її бездонних очей. Або довірити свої слова нічній темряві і зоряному небу. Як робив це раніше, відшукуючи слова, котрі йшли від душі і линули вдалечінь, до неї, коли бачив за запоною стулених повік усміхнений образ коханої. Але ж вона змогла довірити почуття паперу і відшукати слова. Прості слова, які зігріли теплом стомлене розлукою серце. Чому ж він не напише всього, що є на душі? Чого боїться він, зважуючи кожне слово, перед тим як покласти його на папір? Напевне, вона мала рацію, сказавши: яке ж ти ще хлоп'я, Іване. А ще – війна не надто доречне місце для ніжних речей, принаймні тих, які міг би відшукати він, сотник Богун. І Богун, покинувши недописаного листа, взяв до рук того, що отримав від дружини.

«Милий, милий Іванку, – рівними лавами лежать на аркуші теплі слова, – яка ж я рада, що випала можливість надіслати звістку до тебе, лицарю мій бунтівливий. Напевне, сам Бог почув молитви мої і наставив на розум Мирону відправити сина саме до тебе. Боїться старий за Миколу, один він у нього залишився, після того як загинув Степан, батько нашого бешкетника Петруся. На що вже беріг його, але коли попросився Микола до війська, заборонити старий не зміг. Лише сльозу тамував. Не хотів, щоб хтось бачив, та того не приховаєш… Приглянь за ним, Іване…Та що це я? Скучила за тобою, Богуне. Так скучила, що коли не приходиш до мене уві сні, на ранок лаю тебе, ледаря. Але я не боюся за тебе. Тому що пам'ятаю – з тобою наше кохання, а воно найсильніший оберіг. Повертайся лише скоріше, коханий. Нас тепер тебе очікує двоє. Я та Тарас…»

Тихо в шатрі. Сивими пасмами в'ється тютюновий дим та потріскує стиха на столі каганець. Напевне, скоро згасне. Іван не роздягаючись лягає на похідне ліжко, застелене хутряними ковдрами. Потрібно примусити себе заснути, думає він. Адже ранком його очікують десятки справ, котрі неможливо перекласти на чужі плечі або відкласти на майбутнє. Він повинен бути взірцем для козаків, а не розбитим безсонною ніччю, що її викликав лист від дружини, стомленим Іваном.

«На добраніч, Ганнусю, – шепоче Богун у темряву. – Ми побачимося з тобою, і я високо підніму на руках мого сина. А поки що ми мусимо відпочити, адже нам так багато треба ще зробити заради нашої зустрічі».

IV

Почули Богданів універсал в Україні. Почули і підтримали гетьмана. І одразу ж війна кількох десятків тисяч козаків і бажаючого покозачитись поспільства, яка розгорнулася на межі Дикого Поля і запалила вогнем помсти Лівобережжя, жбурнула в полум'я громадянської війни мало не всю Річ Посполиту, охопивши Волинь, Підляшшя, Литву, Галичину, Поділля і навіть деякі регіони Великопольщі. Буря селянських повстань почала зносити панські маєтки навіть під Краковом і Ґданськом. А на цьому тлі зловісним відблиском грядущої біди пролетіла воєводствами польськими страшна звістка – помер король Володислав. Спочив навіки славетний польський лицар, котрий багато разів з великою славою водив польське воїнство в десятки боїв, захоплював Москву і ставав нездоланною перешкодою для полчищ Османів. І не так сама смерть короля вразила пересічних громадян, як очікування чогось ще більш недоброго, що його мало принести безкоролів'я в такий непевний час, коли багатовічні устої Речі Посполитої підмивалися, і вся державна влада загрожувала впасти під ударами козацьких мечів. Залишена без обох коронних гетьманів і без короля, держава стрімко котилася в хаос, стримувана лише надлюдськими потугами сеймових комісарів, сенаторів і людей, подібних до князя Вишневецького, який у своїй ненависті до українського народу знайшов рятівний берег серед пучини, котра засмоктувала Польщу.

Але смерть короля боляче вдарила не лише по Польщі. На роздоріжжі, як це не дивно, опинився і сам козацький гетьман, відчуваючи, як всі його плани щодо близького і переможного закінчення війни ламає непередбачувана фортуна. Як і підкреслював він сам у багатьох листах і у вищенаведеному універсалі до народу України, Богдан Хмельницький ніколи не мав мети повстати супроти королівської влади, скоріше навпаки – разом з поверненням козакам одвічних їхніх прав та вольностей, разом з поновленням втраченої ще з часів Сагайдачного православної ієрархії, Хмельницький хотів домогтися посилення королівської влади і мирне співіснування України в складі оновленої Речі Посполитої. Такої Речі Посполитої, де б король був дбайливим володарем, а магнатство не могло безкарно плюндрувати чужі землі і безсоромною експансією руйнувати українську державність. На жаль, планам гетьмана було не суджено збутися – зі смертю Володислава, якому небезпідставно закидалися звинувачення в надмірних симпатіях до українського козацтва, зникали й примарні надії на те, що Польща вибачить козакам дві програні битви, знищення коронного війська і полон верхівки військового керівництва. І хоч Хмельницький, звертаючись до народу України, не вважав за потрібне сповістити про смерть короля і власні побоювання щодо можливого затягнення війни, він добре знав про всі варшавські новини. Очевидно, гетьман мав на меті виграти бодай ще хоч трохи часу і вибрати таку стратегію у своїх майбутніх діях, яка б дозволила Україні втриматися над урвищем і не впасти під ударами численних ворогів. Так, не лише Польща загрожувала Україні. Пильним оком вдивлялась в останні події на півночі Висока Порта, а союзний Хмельницькому Іслам-Ґерай міг перетворитися на лютого ворога за одним лише наказом із Стамбула. Кипів обуренням Ватикан, котрий мав надзвичайно великий вплив на багатьох європейських монархів. Як же міг не гніватись Папа, коли його укохану Унію не визнавали бунтівні козаки, а пастирів, що їх надихнув на боротьбу зі «схизмою», вбивали люто й безжалісно? Здригався від обурення Ватикан. А з-за смоленських боліт визирав уже Москаль, до якого поляки слали послів в надії на допомогу проти козаків, і який неспішно вирішував: з тим чи іншим з гравців на театрі польської війни поєднатися, щоб забезпечити собі найбільш вагомі дивіденди. І зовсім не таким лояльним, як його показують у байці про об'єднання України з Росією, був цар Московської держави по відношенню до повсталого козацтва України. Скоріше навпаки – абсолютний самодержець, яким був цар (як то часто буває в азійських народів), схилявся надати допомогу скоріше Польщі, аніж запорізькому гетьману, який, піднявши повстання на території самої Московщини, однозначно втрапив би в розряд «воровских людей» і переслідувався б нещадно, як всяка найменша небезпека «помазанику Божия». Підтвердженням тому яскраво слугує факт затримання запорізькою чатою неподалік від Білої Церкви московського посольства до Варшави, що його очолювали думні дяки Климов і Трифонов. Серед інших паперів, вилучених у «царьових мужей», в руки Хмельницького потрапили листи чільників посольського приказу до Киселя і Вишневецького, у яких прямим текстом писалося, що московське військо готове будь-якої години виступити проти татар, союзників гетьмана. Це означало б виступ проти самого Хмельницького. Однак Московщина поки що очікувала, утримуючись від активних дій. Як і Порта, Відень, Париж, Лондон і Рим.

Тим часом Богдан Хмельницький у своєму таборі під Білою Церквою приймав послів від коронного канцлера Речі Посполитої. Не простих людей надсилала Польща до козаків, аби вимолити хоч трохи часу і оговтатися після поразок. Сам сандомирський хорунжий Адам Казановський прибув привітати свого старого знайомого і почати торги, до яких з часом приєднався й Адам Кисіль на чолі великого посольства. І не міг без посмішки думати гетьман про те, що ще напередодні Жовтих Вод, перед битвою, з часу якої минув лише місяць, Єжи Оссолінський скоріше за все скривив би шляхетні губи, почувши про пропозицію відправити послів до бунтівника і банити, котрий переховувався від влади за пустищем Дикого Поля.

Тепер польське посольство гостювало в таборі Хмельницького, але навіть не це головне – вельможна шляхта запрошувала відвідати сейм, котрий мав відбутися в липні, козацьким депутатам, обраним самим Хмельницьким, і таким чином почати мирні переговори. Переговори великої європейської держави з гетьманом, що його не визнавали досі в Польщі, позаяк обраний він був козаками, а не польською владою. Цілком природно було б думати, що Хмельницький відмовиться від переговорів і продовжить наступ на Правобережжя, яке лишилося без захисту більш-менш вагомої військової сили. Але цього не відбулося. Хмельницький вирішив поки що зупинитися на досягнутому. Він дав згоду Оссолінському встановити тимчасове перемир'я і надіслати на сейм представників козацтва. До Варшави виїхало посольство на чолі з Федором Вишняком. Так було потрібно. Як талановитий політик, Хмельницький розумів: його війна набула таких розмірів, що йдеться давно вже не про боротьбу за козацькі, селянські і навіть не шляхетні права людей з його табору. Йдеться про побудову нової Української державності, а разом з тим і про пошук майбутніх союзників, вирішення, в яких рамках залишити відносини з Річчю Посполитою, добитися визнання сильних світу цього. Тож потяглися місяці важкої кропіткої праці з напруженням всіх дипломатичних можливостей ставки гетьмана і військової канцелярії Запорізького Низового війська. Полетіли в десятках напрямків листи з висловленням щирої дружби, адресовані султану, цареві, хану, цісарю, господарям і князям, королям і герцогам. Одного разу гетьман викликав до себе Максима Кривоноса.