Розділ «Частина друга»

– Якщо ти не припиниш, я, клянуся гонором, душу з тебе витрясу!

– Радість у нас, пане сотнику! – розплився у черговій посмішці Микола, якому довелося мало не висіти на руках високого на зріст Богуна. – Батьком ти став! Син у тебе, пане сотнику!

Розділ V

І

Завирувала Україна після переможних битв Хмельницького при Жовтих Водах і Корсуні. Заграла, немов молоде вино. І раптом спекотно стало польським панам на землях, що їх ще з діда-прадіда вважали своїми, невід'ємною часткою Речі Посполитої, хоча й часткою дикою, далекою від мирної ідилії, але все ж родючою і безмежною для колонізації. І виявилось, що даремно пройшли роки підневільної полонізації, викорінення руського нобілітету, Брестська унія і криваві рейди коронних військ територією, яку після придушення того чи іншого повстання було обрано віддати мечу і вогню для науки іншим. Даремно витрачав Ватикан і отці єзуїти десятки тисяч злотих для повалення ненависної їм православної віри, яку небезпідставно вважали тим самим становим хребтом, котрий утримує українців від долі народу, який розчинився у часі, підкорившись силі колонізаторів і їхній ідеології. З новою силою піднялося все, чого добилися польські біскупи, каштеляни, старости і воєводи, всього за кілька тижнів піднялося і забуяло, лише зачувши про дві яскраві перемоги козацтва над військом, що його вважали непереможним далеко за межами Речі Посполитої. І потік утікачів від панської кормиги до козацького війська, що й так був схожий на мережу весняних струмків на звільненому від снігу полі, перетворився на повноводну ріку. Тисячами пішли і посполиті, і козаки. Чорними димами палаючих фільварків позначали початок свого шляху від Галичини до Брацлавщини на Правобережжі. Застогнали поляки і жиди на Лівобережжі. Мусили спішно зніматися вони з нажитих місць і бігти світ за очі, побілілі від жаху від самих лише розповідей про страшні козацькі розправи над ними в містах і містечках, що їх вже встигли захопити повстанці. І чистою правдою були усі ті оповідки – страшною помстою впало як на польських панів і їхню челядь, так і на плем'я гнане, котре, немов пес під столом господаря, причаїлося в очікуванні ласих шматків, заховало свої щупальця в українських маєтностях польських магнатів і викачувало своїм варварським методом господарювання останні соки із землі, яка опинилася під їхньою владою.

Страшним був для шляхти і жидівства Лівобережної України травень 1648 року, воістину страшним. І навіть не Богдан Хмельницький чинив над ними розправу – лише люди, котрі жили під їхньою владою і тепер почули в собі силу, а разом з нею пекучу жагу помсти за роки утисків і знущань. У Ніжині і Чернігові, Батурині і Стародубці полилася кров панів, виросли палі і шибениці з тілами скатованої шляхти. Іноді навіть занадто розходилися повстанці – будь-хто з більш-менш значних міг втрапити в халепу, якщо він не те що виступав проти Хмельницького, а лише не достатньо голосно захоплювався ним. Сотнями вихрещувалися в православну віру жиди, збривали пейси і відкидали геть свої куці картузики, ладні забути не те що свого Ієгову, продати душу дияволу, аби вислизнути з кривавих пазурів немилосердних катів, що на них перетворилися ті, хто ще вчора схиляв перед ними голову, прохаючи в борг або випрошуючи відкласти виплату боргу старого. Яскравим прикладом страшної бійні, вчиненої повсталим людом Лівобережжя над жидами, може слугувати документ, що його історія змогла донести до нас, не дивлячись на товщу часу, яка від'єднує нас від тих подій. Належить він перу рабина Ганновера, очевидця подій. Саме він назвав масову втечу жидів з Лівобережжя «другим виходом племені обраного». Що ж до долі тих з племені іудеїв, котрі не змогли уникнути рук козацьких, рабин Ганновер наводить сумні приклади їхньої страшної долі:

«…багато общин з тих, котрі лежали за Дніпром, близько від місць, що їх охопила війна, як то Переяслав, Баришівка, Пирятин, Лубни, Лохвиця, не вспіли втекти і були знищені в ім'я Боже, і загинули серед мук страшних і гірких вельми. З одних зідрано шкіру, а тіла їх викинуто на їжу псам, другим відрубані руки і ноги, а тіла їх кинуто на дорогу, і їх переїздили вози і топтали коні… Не інакше вчиняли з поляками, особливо з їх ксьондзами… Повбивали на Задніпрянщині тисячі жидівських душ…»

Не легша доля очікувала й уніатів та священиків їхніх, котрі продалися Риму і підводили всю Русь православну під той союз з католицькою церквою.

Сам державець Лубенський, князь Ієремія Корибут Вишневецький, після того як не встиг на допомогу коронному війську і повернувся до Лубен, змушений був спішно полишити все своє майно і втікати геть з дружиною і сином Михайлом, у супроводі лише трьох тисяч вірних жовнірів. Решту війська полишив у Лубнах князь, маючи їх за ненадійних і побоюючись повторення того, що відбулося з реєстровим козацьким військом перед битвою при Жовтих Водах. Одному Богу відомо, яку пекельну ненависть затаїв у душі потомок славних князів Вишневецьких, утікаючи в Польщу із земель, у яких звик почувати себе справжнім володарем, майже королем. Не мала то була ненависть. Немов дитину кохану, немов біль ран великих, плекав він ненависть ту шляхом від Переяслава вздовж Дніпра на Чернігівщину, а далі аж до Любеча, де тільки й зміг переправити своє військо на Правобережжя і податися з ним на Поділля. Туди, де ще залишилися в нього маєтки. Де не так пекло від пожежі народного повстання, як на Задніпрянщині. Кривавим шляхом пройшов Ярема через Житомир, Немирів, Брацлав і десятки великих та маленьких містечок Поділля. Без суду і довгих міркувань здіймав меч ката над головами полонених козаків, бунтівного поспільства, а часто-густо й над ні в чому не винними людьми, вся провина котрих складалася в тому, що народилися вони Українцями. «Катуйте їх так, щоб вони відчували, що помирають!» – шипів оскаженіло правнук козака Байди, власноруч беручи участь у тортурах, котрим піддавали всіх, кого лише змогли упіймати і притягти у табір до кровожерливого князя. Шістьох послів гетьмана Хмельницького, що їх послано було до князя, і котрі мали б бути захищені від небезпеки своїм статусом послів та лицарським звичаєм, люто стратив Ярема, наказавши стяти буйні козацькі голови і виставити вздовж битого шляху поміж Війтовим і Пилиповим. Усяке відчуття реальності втратив лютий упир, і ще довгі десятиріччя людський поголос передавав від батька до сина страшні оповідання про діяння ворога України князя Яреми Вишневецького. Сумно тужили кобзи сліпих кобзарів, оповідаючи про Яремову помсту. До початку двадцятого сторіччя дійшли жалобні мотиви у народних костюмах дівчат одного із сіл на Немирівщині, після того, як князь чинив помсту над ні в чому не винними трударями, десятками посадовивши їх на палі перед очами дітей, жон, матерів і отців їх. Гарячим полум'ям спалахнули ниви, селянські господи та православні церкви по всьому Поділлю після відвідин Вишневецького. І не відає ніхто, до яких меж дійшов би безумець у пекельних діяннях своїх, якби не зустрів він Максима Кривоноса, котрого гетьман послав зупинити людожера і оборонити Поділля, і був ущент розбитий його козаками.

А сам Хмельницький тим часом стояв укріпленим табором під Корсунем і підраховував трофеї, котрі дісталися козацькому війську після двох вирішальних битв початку великої війни. Не малі то були трофеї. Сто двадцять сім шляхтичів, як пише Самійло Величко, дісталося в полон гетьману після двох битв, включаючи обох гетьманів коронних. Вісім тисяч рядового товариства було роззброєно і під надійною вартою відправлено в Чигирин, очікувати своєї долі. Зла була доля в тих людей – замалим не всі поїхали вони в агарянську неволю до Криму. В подарунок ханові відрядив Хмельницький значних своїх бранців, решту ж, котрі походженням нижчі були, побрали в ясир татарські вояки, небезпідставно розраховуючи якщо не отримати з них викуп, то вже точно продати бранців на одному з численних невільницьких ринків Криму. Купами лежали поблизу намету Хмельницького трофейні знамена і котли, зброя і припаси до неї. Довгими рядами стояли гармати. Ломилися вози від коштовного одягу, посуду, обладунків, кінських рондиків, напоїв та харчів. У діжки з-під пороху, не маючи іншої ради, наказав зсипати Хмельницький силу золотої та срібної монети, що її було захоплено разом з рештою панського майна.

Не забув Хмельницький славних січовиків, котрі пригріли його, вигнанця, якого оточувала лише мізерна жменька однодумців у час, коли він прохав захисту і допомоги в Січі. І лиш відгриміли бойові громи, як полетів лист до фортеці над Микитиним Рогом, сповнений щирою шаною і подякою гетьмана:

«Тож нехай не закрадеться й тіні сумніву в лицарства славного низового в моїй щирій повазі, приязні і товариських почуттях, – писав Богдан кошовому Федору Лютаю. – Билисьмо тепер, яко в часи старі, давні, заради віри та України, як і самі запорожці, мужі великого мужества і іскуства в ділах воінскіх звикли чинити при нагоді. А поеліку Господь наш Всевишній дарував нам тут (при Жовтій Воді та Корсуні) вікторію славну і малокровну вельми, щедро хлібом козацьким обдарувавши дітей своїх крім того, не можемо ми з ласки нашої інакше ученяху, як відрядити окрім дяки нашої щирої ще й дарунки немалиї Війську Низовому Запорізькому. А дари тії іміються:

1. За три невеликі гармати, даровані нам Кошем на брані праведния, вертаємо шість гармат лиття доброго і прикрас майстерних.

2. За одну пару литавр мідних – три пари котлів срібних, міцними воловими шкірами перетягнутих.

3. За одну хоругву, шиту по оксамиту доброму шиттям срібним, – чотири хоругви шиття не менш майстерного.

4. За один бунчук зі срібним яблуком і хвостом кольору крила воронового – два бунчуки дорогоцінних.

5. За одну булаву срібну – дві булави, з коїх одна щирими каменіями прикрасу має, друга ж кісткою слоновою прикрашена здібно.

А окремо від клейнод тих жертвуємо ми триста талярів битих на церкву січову в ім'я Покрови святої поставлену, та на отців святих, жеби єгда на допомогу нам у ділі нашому трудному молитву чинили. А також тисячу талярів на військо й пиво брагу козакам-молодцям. Нехай вип'ють за нас, пом'янувши словом добрим. А хто між вами є охотнєйший, той нехай і зараз прибуваєт до нас, до компанії воінской…»

II

Лише пройшло світле і по-весняному радісне свято Трійці, як вирушило нове українське військо з-під Корсуня, взявши напрямок на Білу Церкву. Не те було тепер військо під булавою Богдана Хмельницького, яке всього місяць тому він стягував всіма правдами і неправдами, застосовуючи весь свій потенціал вождя і полководця, ставлячи, бувало, на кін все, чого домігся за довгі десять літ важкої організаційної праці серед мас розбитого під Кумейками і Боровицею, спаплюженого на Масловому Ставу козацького війська. Настав час отримувати плоди великої праці. Тридцять тисяч війська на багато верст вкрили степ, вишикувавшись рівними колонами, поділені на полки і сотні, озброєні не гірше за військо будь-кого з європейських володарів. Одягнуте в різнобарвні сукна, на заміну своїх сивих свитин, захищене обладунками, місюрками і шишаками, нагодоване і готове до бою. На баских огирах виїздили густі комонні лави, гордовито піднявши над головами довгі ратища списів, прикрашених різнобарвними прапорцями. Виблискуючи стволами десятків гармат, котилася могутня армата гетьмана. Військо йшло вперед, наводячи звірячий страх на польську шляхту, котра тікала на захід, полишаючи все своє добро і рятуючи лише життя.