Розділ «Частина друга»

– Не я винуватець того, що відбулося з вами, шановне панство, – почув Іван незабаром, – ви ж самі і призвели Річ Посполиту до катастрофи, залишивши державу без війська, оголену перед багатьма загрозами з-за кордону. Бог свідок – я писав десятки листів. Я благав, чуєте, слізно благав: поверніться обличчям до козацтва! А що ж ви? Ви сміялися мені в очі! Тоді, на сеймі, коли я приїхав шукати захисту у вас для себе і народу козацького від несправедливості і утисків. Нині я бачу багато облич з тих, що шипіли на мене у стінах сенату. Але тепер ці люди не сміються. І я розумію, чому. Вони побиті мною, хоча не вважали за потрібне мене послухати. Вони мої бранці, хоча ще вчора нахвалялися розігнати моє військо канчуками, а мене на аркані притягнути у Варшаву, де скарати на горло серед ринкової площі.

Раптом наперед виступив невисокий літній шляхтич з рудим волоссям і нездорово-жовтавою шкірою на обличчі, у якому Іван впізнав Миколая Потоцького.

– Мовчи, хлопе! – різким голосом наказав він. – І злізь з коня! Перед тобою стоїть найуродзонніша шляхта Речі Посполитої!

Хмельницький подивився на Потоцького спокійним поглядом.

– У своєму війську я наказую, і аж ніяк не мені, – спокійно відповів він.

Потоцького аж затрясло.

– Смердючий хлопе! Клянуся Святою Дівою ченстоховською: я примушу тебе пожалкувати про все!

– Не думаю, пане Миколаю. Ти вже спробував.

Потоцький у відповідь засміявся каркаючим сміхом:

– Ти хочеш сказати, що мене переміг твій набрід, за яким плачуть палі в покинутих ним маєтностях нашого панства? Чи, може, жменька запорожців, котрі пішли за тобою лише в надії на здобич, як звикли чинити завжди і всюди? Знай же: лише вороги Христові поки що стали на заваді справедливій карі впасти на твою тричі прокляту голову. Але татари не будуть одвічно з вами, скоро, дуже скоро ви почнете чвари у власному таборі, і тоді я поквитаюся з вами. Навіть тепер, коли ви все ще разом, а хан схильний порушити домовленості про мир з Польщею, чим же ти заплатиш за тисячі татарських кіннотників, які подарували тобі перемогу, голодранцю?! Вони не вдовольняться пустими розмовами про волю і панство на землях України! Вони розуміють лише одну мову – дзвін золота!

Хмельницький раптом натрапив поглядом на Калиновського, який стояв неподалік від нього, проміж Богуном і Нечипоренком.

– Я бачу, пан Калиновський теж не погордував нашим негустим товариством, – ледь-ледь посміхнувся він. – Це ти, Богуне, запросив значного пана до нас на розмову?

– Мої козаки, батьку, – вклонившись, відповів Іван.

– Це вони добре дбають. Їх буде нагороджено. Що ж, пане Мартине, приєднуйтесь до шановної шляхти, я з цікавістю вислухаю і ваші враження від минулої битви.

Калиновський не відповів. Лише рушив уперед, відіпхнувши плечем Нечипоренка, котрий стояв у нього на шляху, і зайняв місце поряд з Потоцьким. Сміливо поглянув в очі Хмельницькому. Той кілька хвилин мовчав, очікуючи на можливі слова польного гетьмана, але, не дочекавшись їх, перевів погляд на Потоцького.

– Ти вірно помітив, мостивий пане. Наші кримські союзники добре розуміють, окрім татарської мови, ще й багатонаціональну мову золота. Але чому ти впевнений, що я не зможу з ними розрахуватися?

– Може, розрахуєшся згарищем, котре залишилося на землях пана Чаплинського і колись носило назву Суботів?

– Аж ніяк.

– Тоді чим?

– Тобою! – гаркнув Хмельницький, піднявшись у стременах і вказуючи булавою на Потоцького. – Тобою і тими, котрі з тобою! Вас тут у мене вісім десятків, як ти сам сказав, найуродзоннішої шляхти. Як мислиш, багато дадуть Тугай-бею ваші родичі за вас у викуп? Багато! Тож нехай за мене потрясуть мошною. А ви, зацне рицарство, їдьте до Криму і там помисліть, з ким вам було краще товаришувати: із жидами-збойцями, а чи з козаками-молодцями?