Розділ «Частина друга»

– Якщо ясні пани дозволять, я міг би запропонувати шлях, найбільш безпечний для війська, – повним пристрасті голосом вимовив він.

– Прошу пана відрекомендуватися, – стомлено кинув Потоцький.

– Поручник його королівської милості Самійло Зарудний.

– Русин? – Потоцький звузив очі. Поручник витримав його вивчаючий погляд.

– Так, ваша ясновельможність, мій батько русин. Але я більше десяти років на королівській службі, і ніхто не може сказати, що я коли-небудь дав привід підозрювати мене у прихильності до бунтівників і нещирості до тих, кому віддав на службу свій чесний меч і свою руку.

– О, це так, – захитав головою Одривольський. – Поручник ненавидить бунтівників, і слово його твердіше за крицю!

– Що ж пан Зарудний може запропонувати нам? – запитав Потоцький.

– Я пропоную рухатись Богуславським шляхом у напрямку урочища Горохова Діброва. Мій батько мав три хутори в цих місцях, тож мені вони добре знайомі. Можу вас запевнити, панове: цей шлях найбезпечніший з-понад усіх. Крім того, я знаю його краще за будь-кого з козаків Хмельницького, тож напевне зможу порадити, як захиститися від можливого нападу.

– Ми й самі добре знаємо, як захищатися від такого нападу, – відпарирував Калиновський. – Річ іде про те, щоб зробити його неможливим.

– Саме це я і пропоную. Справа в тому, що Хмельницького навряд чи щось підштовхне на думку, що ми рухаємось через Горохову Діброву.

– Звідки така впевненість? – запитав у поручника Потоцький. Зарудний знизав плечима:

– Мова тут не може йти про впевненість. Але, ваша ясновельможність, шлях на Богу слав найбільш віддалений від козацького війська. Крім того, пускатися в Горохову Діброву без доброго провідника було б для них не менш небезпечним аніж для нас.

– А звідки в пана впевненість, що у Хмельницького немає саме такого доброго провідника? – скривив губи Бєгановський.

Зарудний зітхнув.

– Повторюю, панове: мова не йде про впевненість, мова йде лише про обрання найменш небезпечного виходу із становища, яке склалося. Горохова Діброва і є таким виходом.

– Це в разі, якщо слова поручника не вкладено йому в уста ким-небудь у ворожому таборі, наприклад Хмельницьким. Що скажете, пане Зарудний? – постукуючи кінчиками пальців по дошках столу, мовив Калиновський.

Поручник пополотнів. Різким рухом повернувся він до польного гетьмана і вхопився за руків'я палаша.

– Я хотів би, – напружено забринів його голос, – щоб пан Калиновський цієї ж миті вибачився переді мною, або я залишаю за собою право викликати його на поєдинок, користуючись усіма шляхетними правами, які мені належать! Я не подарую такої наруги будь-кому, включаючи й вас, пане Калиновський!

Мартин Калиновський одяг на шляхетне обличчя маску презирства і вже готовий був кинути щось образливе на адресу молодого православного шляхтича, як звик це робити завжди. І невідомо, чим би все закінчилось, якби не втрутився Потоцький.

– Припиніть, панове! – підвищив він голос. – Вам, пане Калиновський, давно пора б навчитися не кидати в обличчя лицарям таких обвинувачень, якщо у вас немає вагомих доказів вашої правоти. Отже, вони є у вас?