Розділ «Частина друга»

Хмельницький пройшовся наметом.

– А що ти, пане Зарудний, скажеш про двадцять тисяч козацької піхоти, двадцять тисяч татарської кінноти і двадцять шість гармат?

– Добре військо.

– Я хотів би, щоб про його кількість якнайскоріше дізналися в польському таборі. У тебе є для цього можливості?

– Думаю, знайдемо, – відповів жовнір. – Ці цифри є правда для нас чи тільки для поляків?

– Правда для всіх. Зроби це ще сьогодні. А як щодо польських сил?

– Вони не змінилися. П'ять тисяч кінноти, тисяча шістсот найманої піхоти при сорока гарматах. Але то лише лицарство і жовнєжи. Ще чотирнадцять тисяч обозної челяді, котрих поляки ніколи не відносили до війська.

– Що не заважало челядинцям отримувати немало перемог для своїх панів.

– Не сперечаюсь. Але не про це зараз. Вони налякані, хоча всіма силами намагаються того не виказати.

Хмельницький сів за стіл і вперся підборіддям у складені в кулаки долоні.

– Ми підійшли до того, задля чого тебе покликано, Самійле.

– Радо вислухаю вашу ясновельможність і обіцяю виконати все, що в моїх силах.

– Твоя місія дуже непроста, але для нас життєво важлива. Ти мусиш зробити так, щоб Потоцький вийшов з Корсуня, не прийнявши битви. Зможеш?

Зарудний деякий час мовчав.

– Спробую. Є деякі важелі.

Хмельницький дивився на нього повним задуми поглядом.

– Я знаю, про що прохаю, друже. Але знай і ти: здійснивши це, ти зробиш справу, яка не під силу великому і добре озброєному реґіменту. Ти один. Але, можливо, вона буде коштувати тобі життя…

Жовнір посміхнувся:

– Наше життя – лише гра, як сказав один відомий англієць. Я готовий на це.

Хмельницький рвучко піднявся.