Розділ «Частина друга»

– Не смію затримувати пана жодної хвилини. Повідом мені про все, як тільки видасться можливість.

Через чверть години козаки полку Мартина Криси здивовано супроводжували поглядом замотаного з ніг до голови в чорне сукно вершника, який у супроводі Максима Кривоноса, самого Криси і кількох найзначніших старшин від'їздив у поле, взявши на південь від напрямку руху війська. Простодушні козаки не розуміли – хто ж ця людина, у почті в якої перебувають одразу два полковники козацького війська…

По обіді п'ятнадцятого травня, коли від корсунських позицій коронного війська козаків відділювали всього кілька миль, від похідних колон у черговий раз від'єдналися комонні частини полку Максима Кривоноса. На цей раз їх очолював сам полковник. Завдання, покладені на Кривоноса, були надзвичайно важливими, тож він не ризикнув перекласти їх на плечі підлеглих. Узявши на захід від Корсуня, козаки заходилися рубати дерева, котрі у великій кількості росли над тридцятисаженним руслом Росі в районі Стеблева, і робити з них загату, яка б дозволила зменшити рівень ріки в районі польського табору і полегшити доступ до нього з боку, що його поляки укріпили найменше, сподіваючись на природну перепону у вигляді багатоводного річкового потоку. Увесь день запорожці, зціпивши зуби і напруживши м'язи, працювали, завалюючи стовбурами дерев і камінням русло ріки. І їхню працю було винагороджено більш ніж вагомим результатом – за кілька годин до сутінків Рось у районі табору Миколая Потоцького перетворилась у болотистий ручай завширшки не більше п'яти сажнів, викликавши цим самим тиху паніку серед жовнірів і ландскнехтів, котрим злі язики вже донесли: на них рухається сорокатисячна, добре озброєна арматою армія, армія, яка тиждень тому знесла із земної тверді п'ятнадцятитисячне військо Стефана Потоцького. Тим часом козаки Кривоноса, котрим, судячи по всьому, не посміхалося відпочити цього дня, пішли вгору по Дніпру, руйнуючи пороми і перевози, псуючи човни і човники, усе, на чому можливо було перевезти з одного берега Славутича на другий бодай кількох чоловік – Богдан Хмельницький уже був ознайомлений з фактом, що з Лівобережжя на допомогу Потоцькому поспішає князь Ярема Вишневецький, і в плани гетьмана зовсім не входив намір дати змогу об'єднатися цим двом ясновельможним панам.

IV

Прохолодне свіже повітря заповнило околиці Корсуня в сутінках дня п'ятнадцятого травня, коли вітер змилувався над польським лицарством і завернув геть у степ дими пожеж, запалених ними самими у місті за дня, і вечір нарешті став схожим на звичайний мирний вечір, а не на початок апокаліпсису серед вогню, диму і завивання тих, хто втратив майно, дах над головою, або й рідних для себе людей. Десяток ландскнехтів, що їх було вишикувано навкруг шатра коронного гетьмана, нарешті змогли зітхнути з полегшенням. І хоч на плечі так само тиснули кіраси, голови пітніли під металевими шоломами, а ратища алебард були немов налитими свинцем, годину, яка залишилась до зміни варти, було відстояти значно легше, аніж три попередні. Виструнчившись, вони спостерігали, як до шатра коронного гетьмана заходили командири, що їх було викликано на термінову військову нараду.

Миколай Потоцький, змарнілий, із запалими глибоко очима і порізаним зморшками чолом, сидів у кріслі на чолі великого дубового столу і мовчки дивився на білу парусину шатра, яка легко коливалася під потягами вечірнього вітерцю. Поблизу нього зайняв своє місце Мартин Калиновський, трохи поодаль, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, скулився на лаві комендант кодацької фортеці пан Гродзіцький. Він шкірою відчував невдоволення, що його відчували гетьмани з приводу пасивної ролі фортеці, гарнізон якої з початку бойових дій не виявив бажання перешкодити планам бунтівників, тож тепер чітко розумів – увага до його особи в колі командування коронного війська не принесе йому нічого, окрім неприємностей. Один за одним до шатра зайшли Заславський, Синявський, Балабан, Бєгановський, Одривольський і Яскольський. Зачекали ще кілька хвилин, але більше нікого не було. Калиновський відкашлявся.

– Здається, всі, – зробив він підсумок і оглянув присутніх. – Я вважаю, що нараду можна вважати початою. То є необхідним і гаятися не можемо жодної хвилини. Починайте, пане Миколай, – повернувся він до Потоцького.

Коронний гетьман оглянув нутро шатра таким поглядом, ніби бачив його уперше.

– Шановне панство, – мовив він, і на присутніх зробив неабияке враження його надломлений за кілька останніх днів голос. – Вас покликано, щоб ми всі могли спільно обміркувати наші наступні дії і прийняти найбільш мудре рішення. А справи наші такі, що тут є над чим сушити мозок. Загроза, яка нависла над нашим військом, більш ніж вагома. Табором поширюються чутки про те, що до нас суне сорокатисячне військо. Військо, яке тиждень тому вщент розбило наш авангард. Авангард, до речі, вдвічі більший за ті сили, що їх ми тепер маємо під своєю орудою. Тож цілком природно постає питання: чи маємо ми право ризикувати нашим військом і вступати в бій за таких несприятливих для нас умов, чи маємо відійти на захід, зберігши сили і можливість завдати ворогу нищівного удару пізніше, за більш сприятливих обставин? Моя думка – ми повинні відступити.

– Але що я чую, ваша ясновельможність? – обурено вигукнув Калиновський. – Ви пропонуєте нам утікати, не прийнявши бою?

Потоцький утомлено зітхнув.

– Я благав би вас, пане польний гетьман, обирати слова, якими ви кидаєтесь так недбало. Річ зовсім не йде про втечу, лише про відхід війська на більш зручні позиції для майбутньої битви.

Але Калиновський і не думав вгавати:

– Але, проше пана, то і є втеча! Чим вам не подобаються ті позиції, що маємо тепер? Адже табір добре укріплено, у нас п'ять тисяч відбірної кінноти, а з дня на день із-за Дніпра має підійти князь Вишневецький, це ще шість тисяч жовнірів.

– Я передбачав вашу позицію в цьому питанні, тому й настояв на проведенні ради. Нехай панове шляхтичі висловлять кожний свою точку зору. Почнемо з вас, пане Домінік.

Домінік Заславський розвів руками:

– Від усієї душі хотів би вірити у найскоріший прихід пана Ієремії, але хто мені може сказати: чому він досі не в нашому таборі? А без нього захист наших позицій від ворога, який переважає нас у кілька разів, стає справою надзвичайно важкою. Я згоден з вами, пане Потоцький.

Калиновський звів очі догори. Звичайно, Заславський не може дотепер вибачити Яремі Вишневецькому той факт, що саме Вишневецького обрала пані Грізельда Констанція Замойська, ставши його дружиною, а не пані Заславською. Він ніколи не впускав можливість кинути шпильку на адресу князя, і ця нарада не стала винятком. Навіть якщо взяти до уваги те, що на ній вирішувалась доля коронного війська.

– Вишневецький буде тут, як тільки зможе переправитися через Дніпро! – запально відповів Калиновський на випад Заславського. – На жаль, ми дали змогу козакам зруйнувати всі перевози на багато миль вниз і вгору по Дніпру. Тепер князь змушений йти на північ вздовж річки в пошуках засобів для переправи.

– Що сталося, те сталося, – зітхнув Потоцький. – Ми не можемо очікувати безкінечно довго, а переправу князь, цілком ймовірно, знайде лише на Чернігівщині. Давайте послухаємо думку пана Сенявського.