Розділ «Частина друга»

– А тут, Даниле, якраз і не моя заслуга. То осавул мій таку армату винайшов.

– Усе одно молодці, – похитав Нечай головою, – бідний думкою багатіє! А в мене новини для тебе, тому й викликав.

– Новини? – враз насторожився Іван. – Які ще новини?

– А чому ж так насторожився? – Данило загадково підморгнув. – Та хороші, хороші! Уночі чотириста шабель запорізького війська прибули пану гетьману на підмогу, все охочекомонні. А привів їх… Ну а ось і пан військовий суддя сам до нас завітав, – закінчив він, дивлячись на когось за спиною в Богуна.

Іван рвучко повернувся. Позаду, кроків за десять від нього, взявши руки в боки, сидів у сідлі доброго гнідого жеребця Омелько. Знівечене колись обличчя розтягнулось у посмішці, очі, вкриті сіточкою дрібних зморшок, весело дивилися на Богуна. За мить Деривухо сплигнув на землю і підійшов до Івана.

– Ох і молодець! Ох і красень! Ну іди, іди, почоломкаємося! – він ухопив Богуна в обійми і тричі навхрест поцілував. – Ще вночі хотів тебе бачити, та де там! Данило каже: не руш, най відпочине. Та що я бачу? Чи ти вже не радий старому товаришу та курінному отаману, козаче? – Омелько вдавано звузив очі.

– Та Бог із тобою, чому ж не радий? – щиро посміхнувся Іван. – Не чекав я на тебе, навіть не сподівався.

Омелько нарешті випустив з обіймів колишнього вихованця і по черзі потис руки Нечаю і Кривоносу.

– Як же я можу на лежанці боки відлежувати, коли тут такі справи закрутилися. Бачу, Максиме, настрашили ви ляхів добряче, за окоп і носа не поткнуть, – звернувся Омелько до Кривоноса.

– Підсипали учора куті, – недбало кинув той.

– Ну, а нині ще й брагою почастуємо, – Омелько поклав руку на руків'я шаблі.

Поблизу них проїхали кілька старшин на чолі з полковником Крисою, наблизившись до Хмельницького, вони зупинили коней.

– Ось що, Іване, – взяв Богуна за плече Омелько. – Потім потолкуємо, розповіси мені, як ти тут жив-був. Зараз у гетьмана невеличка нарада, і я маю бути там.

– Увечері, – хитнув головою Богун.

– Добро.

Іван повернувся і покрокував було схилом донизу, проте, зробивши всього кілька кроків, почув голос Нечая:

– Іване, запишись!

Богун знизав плечима і приєднався до кола старшин, у центрі якого знаходились Хмельницький і Тугай-бей.

Хмельницький, на якому, як і на Тугай-беєві, був під запиленим каптаном панцир, усе ще впівголоса радився з мурзою. Тому очевидно імпонувала така увага з боку гетьмана та козацької старшини – вузькооке обличчя з високими вилицями мало вираз задоволення і спокою, а тонкі, пещені пальці повільно перебирали чотки, зроблені з великих рожевих перлин. Нарешті Хмельницький востаннє кивнув головою, погоджуючись у чомусь із мурзою, і звернувся до старшини:

– Доброго дня вам, панове, радий вас бачити і всім бажаю славної перемоги над ворогом, – по колу пробігло схвальне гудіння, після якого голос гетьмана залунав буденно, по-діловому. – Довгі теревені розводити не будемо, ні до чого. Отже, буду говорити коротко. На нинішній день наше основне завдання – витягти ляха в поле, тож усі сили і хист потрібно прикласти до того, аби Потоцький вивів кавалерію за межі окопу. В іншому випадку ризикуємо розбити лоба до гарматних позицій ворога. Щеня, я маю на увазі Стефана, після вчорашніх невдач буде обережнішим, але, якщо віднестися до справи терпляче, по-творчому, мусимо отримати потрібні для нас наслідки. Тож думка моя така: полки Нечая, Кривоноса та Криси…