Розділ «Частина друга»

Коваль, вимовивши ті слова, якось одразу перемінився. На обличчі заграли жовна, в очах блиснув лихий вогник, а рука підсвідомо стиснула руків'я шаблі.

– Велика колотнеча тоді зчинилася, коли ти, пане сотнику, дівку з палацу вивіз. День і ніч гетьманські пси землю рили. І нарили таки… Бачило якесь стерво вас у Мойсаха, тож молодий Конєцпольський того ж дня у нас у шинку був. Примчав із двома гайдуками, Мойсаха за пейси на подвір'я витяг… Жид тоді на мене пальцем і показав, мовляв з вами шептався, підбивав на щось. У-у, собаче плем'я! – Коваль до половини оголив шаблю, а потім з різким стуком вкинув її назад. – А далі… Далі мене в підземелля. Три тижні товкли немов старе цебро. Кожного дня товкли, випитували хто ви та що. А я й не знав… Але навіть якби знав, не сказав би! Така мене тоді злість взяла пекельна! Не від болю вив я, коли Олександрові посіпаки мені чобітьми ребра рахували, ні! Від того, вашмость, що не міг я йому, упиреві, в груди вчепитися, голими руками вирвати його чорне серце!..

А за три тижні випустили. Не знаю, яка муха Конєцпольського вкусила, тільки звелів він мене відпустити, дав кожуха і десять злотих. Десять клятих злотих! Людина, яка відібрала життя моїх дітей, кинула мені, немов кістку собаці, десять блискучих холодних монет. О, я в горлянку готовий був йому застромити ті гроші й неодмінно зробив би це, коли б мав бодай хоч найменший шанс продертися крізь натовп його пахолків. Здорові відгодовані гайдуки проти мене одного, у якому після гетьманської гостинності душа ледь-ледь тіла трималася…

А від Мойсаха я взнав, що померла Одарка… Так я її і знайшов у комірчині на задньому дворі жидівської господи, де лежала відколи руки обпекла. Баба з нею була. Сказала: Мойсах не пускав до неї нікого, води не давав… Бабу покликав, лише коли вона, сердешна, конати почала. Якби раніше… Рани їй на руках поятрилися, лихоманка…

Деякий час Коваль мовчав. Потім перевів подих, мало не схлипнув, після чого продовжив:

– Коли поховав її біля Филона та Оленки, я витратив на панахиду та поминки кляті гроші, уночі розпоров Мойсаху черево косою і подався на Запоріжжя. Відтоді й переховувався по лугах та плавнях. А коли про Хмеля почув, зрозумів – це моя жадана нагода із собакою Конєцпольським порахуватись. А тебе знайшов, тому що навік у пам'яті твої слова закарбувалися, мовляв, настане час, і ми запитаємо в нього за всі наші кривди. Тож веди, сотнику, і ти побачиш – Іван Коваль не лише за жидівськими баняками дивитися ладен!

Коли Коваль нарешті замовк, Богун рвучко піднявся і простягнув йому руку. У відповідь відчув потиск міцної жилавої руки. Руки, яка звикла до важкої праці, а тепер була змушена шукати лише одного – помсти тим, хто розбив зароблене працею право на щасливе життя цього чоловіка.

– Я не виню нікого, окрім них… Нікого! – вимовив Коваль.

Далеко за північ ліг відпочивати Богун на постелених для нього козаками кожухах, але сон не йшов до нього. Не йшов навіть після безсонної ночі й неймовірно важкого дня. Заклавши руки за голову, лежав Іван і дивився в чорне, засіяне діамантовим пилом Чумацького Шляху і вогниками зірок небо і пригадував ту мандрівку до Бару, про яку мимоволі нагадав йому нещасний Коваль. Господи, скільки ж часу минуло відтоді? І несподівано, примушуючи Івана звести голову від м'якого лежака, на тлі зоряного неба постав світлий образ коханої. Важка русява коса, усміхнені лагідні очі, ямочки на свіжому рум'янці щічок. Кольору стиглої калини жадані вуста… Уявний портрет перед очима був таким чітким і повним життя, що у Івана защеміло серце.

– Ганно, зозуленько моя… – нечутно зашепотів Іван неслухняними губами.

Серед цієї безкінечної ночі, яка нависла над ним на самому початку довгого бойового шляху через поневолену поляками Україну, він до болю чітко відчув, як далеко він від неї, такої любої, такої жаданої. Каменем на серці раптом повисли сотні верст звивистих, порослих рідкою прибитою травою шляхів. Недовго, зовсім недовго продовжувалося їхнє вистраждане за стільки років щастя. А що ж там попереду? Як хочеться зазирнути за сиву пелену таємничого майбуття! Утім… не так це! Чи не щастям для того ж Коваля було незнання майбутнього кілька років тому? І від такої думки Богун мимоволі здригнувся. Помилуй нас, Отець Небесний… І губи гаряче зашепотіли молитву. Як же добре, що тепер ніч, що нічий сторонній погляд не може помітити його тривожний вираз обличчя, муку в сірих очах. Ні, не потрібно знати майбутнього! Нехай все пливе за своїм звичаєм А з Ганною він може поспілкуватися й в уяві, адже це дуже просто, коли людину ТАК кохаєш.

– Здрастуй, зіронько моя ясна, голубко моя, квіточко весіння, – тремтять в уяві власні слова.

А у вухах майже реально дзвенить піснею весняних струмків до болю знайомий голос:

– Лицарю мій, сокіл ясний! Як же стомилася я без тебе!

– І я теж, серденько. У гущавині лісу мені вважається твоя легка постать, коли дивлюсь у темну далечінь, у подиху степового вітру відчуваю пахощі твого волосся. З безодні зоряного неба приходить до мене твоя чудесна посмішка. Лише тобою живу, лише тим днем, коли матиму змогу обійняти тебе, пригорнувши до серця.

– Який ти засмучений, Іванку! Не сумуй, не впускай у своє серце нудьги й печалі. Посміхайся! Посміхайся так, як ти вмієш, коли лукаві вогники виграють у твоїх очах, коли ясне чоло твоє розгладжується, а міцні руки лагідно, немов пір'їна, лежать на моїх плечах. Так! Ми зустрінемось, козаче мій любий, нам ніщо не зможе завадити, саме тому посміхайся.

– Я не буду сумувати! Хіба ж можу носити в серці нудьгу та печаль, коли в мене є ти. Лише важко усвідомлювати, що ти так далеко, лише сумно, що ми на самому початку довгого і важкого шляху крізь війну і кров, лише тривожно, що ти сама там, моя дорогоцінна.

– А пам'ятаєш ту заметіль?

– Звичайно, пам'ятаю!

– Пам'ятаєш, як хотів сварити мене?