Розділ «Частина друга»

– За тебе, за тебе, ясочко моя, хвилювався. Серце обливалося кров'ю, коли думав, що могло статись з тобою, якби коні збились з дороги, коли згадував палаючі, жадібні до крові від страшного голоду очі вовків у гущавині.

– Не хвилюйся за мене, мій любий, не бентежся, коханий! Молю Бога, аби вберіг тебе від кулі гарячої, від шаблі гострої. Молю і день і ніч, щоб дав нам зустрітися, щоб не відбирав одне в одного, і вірю, що Він почує мою гарячу молитву. Настане щаслива година і ми будемо поряд, ти і я. І ніщо у світі не зможе нас розлучити!

– І я вірю, Ганно. Інакше і не буває, не може бути, коли люди кохають. А давай пригадаємо все наше життя від початку?

– Давай. Це ж дуже просто. Воно почалося в Синопі, серед палаючої золотої клітки, якою був для мене сераль Ахмеда-паші.

– Так, саме там народилися Ми. Серед палаючого міста, серед зойків і грому пострілів, серед дзвону оскаженілої криці. Адже справжнє почуття не може з'явитися на світ у тихій заводі. Ні, йому потрібне ревіння бурі, удари несамовитого вітру і нестійкість ґрунту під ногами. Лише сильний вітер здатен перетворити слабку іскру почуття на всепоглинаючу заграву пристрасті. Саме тому Ми народилися тієї миті.

– І ти купив мене за кухоль горілки.

– Я був змушений, інакше б кров побратима навіки прокляла наш союз.

– Не виправдовуйся любий, я не дорікаю тобі, лише хочу, щоб ми пам'ятали кожну мить Нашого життя.

– А після того я мало не втопив тебе у хвилях буремного моря…

– Мені було страшно тоді, любий. Та чорна безодня…

– О, вибач, вибач мені, зіронько ясна!

– Я не могла загинути тоді. Якби я знала це, страх не холодив би мого серця. Адже народившись, Ми ще не усвідомили того в буремному морі.

– І значно пізніше.

– Так, значно пізніше. У розкоші палацу, огорнута увагою шляхетного лицарства, занурившись з головою в насолоди бенкетів, прийомів і залицянь іменитих кавалерів, оглухнувши від дзвону золота і упиваючись владою над багатьма, моя половинка Нас ще тихо спала. Спала, очікуючи, коли її пробудять від сну. Спала довго, тому що ти, шляхетний мій лицарю, насолоджувався піснею мечів, забуваючи, що Ми народилися.

– Жодного дня, миті одної не дозволив собі забути. Але мене звали знамена тих, хто повстав за кращу долю України. Хіба я міг не почути їх сурму? Хіба міг у погоні за власним щастям покинути лави борців?

– А пам'ятаєш ту ніч, коли ми зустрілися на мурі дядечкового палацу? Як оглушливо мовчала тиша, а небо було таким, як і зараз? Ти був наївним і щирим… А потім пообіцяв перевернути землю заради того, щоб я стала твоєю… Вічний борець, вічний мандрівник… Тоді я думала, що бачу тебе востаннє, адже на мене очікували заручини. А ще невдовзі моя половинка Нас прокинулась. Несподівано, неждано! Немов чари, немов омана, з тугою і усвідомленням того, що я сама сполохала власне щастя. І як же довго довелося чекати на тебе! Як страшно було думати про те, що наші стежки розійшлися навік.

– Загрубіле у боях серце козацьке не відчувало твого поклику, люба… Але у снах і наяву приходив до мене світлий твій образ. Приходив, обпікаючи неземною красою і лякаючи недосяжністю…

– Милий, милий Іванку. Не намовляй на себе, хіба серце, яке здатне так кохати, може бути загрубілим? Ти лише стомився, мій лицарю. Ти стомився. Поспи любий, поспи…

І нечутно для Богуна прийшов сон, м'якою своєю рукою здмухнувши втому важкого бойового дня. Залишив лиш дорогий серцю усміхнений образ на тлі загадкового Чумацького Шляху.

III