Розділ «Частина друга»

– Отож-бо й воно. Тому й питаю, як твоя гавань, чи дає продихнути після усіх цих послів, дипломатів, писанини триклятої?

– Не розумію тебе, Богдане.

– Не розумієш… – Хмельницький втретє наповнив чарки і взяв до рук свою, запрошуючи Виговського кивком голови. – Віриш, я ось відпочиваю там, де інші трудяться, – гетьман хвацько вихилив напій і стукнув чаркою до столу. – Хоч думки чимось зайняті. Усе вона, триклята! Олена моя…

Виговський лише змахнув головою на знак розуміння. Він знав деякі речі з того, що робилося в гетьманському домі, хоча ніколи не дозволяв собі виявляти перед будь-ким такого роду обізнаність. Поміж іншого йому було добре відомо й про прихований конфлікт поміж дружиною Богдана Оленою, котру той силоміць повернув, відібравши в Чаплинського ще одразу після Жовтаводської перемоги, та старшим сином гетьмана Тимошем і іншими його домочадцями. Очевидно, не все було добре у стосунках зі зрадливою Оленою у самого Богдана. За мить той це підтвердив:

– Усе їй пробачив, усе! Навіть те, чого не повинен був, не тільки як гетьман, просто як чоловік! Але я пробачив… Іноді лаю себе за таку м'якотілість, та інакше не можу. Надто вона володіє моїми думками. А що вона, думаєш, оцінила моє прощення?… Видно правий Тиміш, скільки вовка не годуй… Хоча й він надто багато собі дозволяє – не його розуму справа.

Хмельницький хвилину помовчав, накладаючи тютюн у невеличку люльку з оздобленим щирим золотом чубуком. Припалив від завбачливо піднесеної Виговським жаринки.

– Усю душу мені вимотала, віриш, Іване? – і гетьман подивився на Виговського таким поглядом, що той одразу зрозумів: нестерпну муку носить у собі цей чоловік, коли почав з ним таку розмову і виклав усе як на духу.

Генеральний писар не знав, що відповісти. Суперечлива постать перехрещеної на грецький обряд польської католички поряд з гетьманом України була не до вподоби багатьом як з близького оточення Хмельницького, так і військовій старшині. Серед верхівки війська ходили навіть чутки, що вона робить спроби прибрати до своїх рук генеральну канцелярію і керувати нею так, як чинили протягом історії десятки жінок великих і малих володарів. І не тільки керувати, а й поступово продати ляхам. Доходило навіть до того, що її звинувачували у впливі на Хмельницького під час підписання Зборівської угоди, хоча, якщо бути справедливим, такі звинувачення міг відкинути кожен більш-менш тверезомислячий – не тою людиною був Богдан-Зиновій Хмельницький, аби в усьому потурати жінці. І якщо він навіть відчував якусь незрозумілу залежність від неї, це ще зовсім не засвідчувало, що вплутав особисті стосунки до справ державних. Але навіть якщо полишити такі безпідставні чутки, сторонньому видно було, що одруження з красунею Оленою, котра свого часу безсоромно пішла до шлюбу з чигиринським підстаростою Чаплинським, не принесло щастя Хмельницькому. Можливо, саме тому, що пішла вона до того шлюбу, незважаючи на те, що Чаплинський на її очах зруйнував хутір її названого батька і зашмагав до смерті його сина. І тепер такий стан речей не просто турбував гетьмана, він просто спопеляв його зсередини, примушуючи відставити на задній план боротьбу, якій віддав більшу частину свого життя.

– Добре, Іване, не переймайся, – будучи людиною вкрай проникливою, гетьман одразу відчув хід думок співрозмовника. – Вип'ємо ще по чарці цього чудового коньяку, і я волів би залишитися на самоті. Потрібно дещо обмислити.

Виговський, слідом за гетьманом, випив, поставив чарку на стіл і попрямував до дверей. Уже на порозі нарешті насмілився нагадати про Богуна, роблячи це ніби між ділом:

– Я напишу у Вінницю, що вони повинні протриматись деякий час самі. Я не буду вказувати, який саме час.

Хмельницький байдужно знизав плечима:

– Пиши, як знаєш, Іване.

Усе. Більшого собі генеральний писар дозволити не міг. Мовчки кивнувши головою, він вийшов і причинив за собою двері.

Розділ X

І

Козак був укритий брудом, примерзлими до кожуха льодинками і запеклою кров'ю. Його кілька разів поранили, доки він пройшов засніженими полями від Вороновиці до Вінниці, а потім прокрався під носом у ляхів, котрі обложили місто, і видерся муром у руки захисників Вінниці, під градом мушкетного вогню, який здійняли польські мушкетери, помітивши його, безпорадно звисаючого на сажень нижче вершечка муру. Його неодмінно б убили, якби за наказом Нечипоренка з мурів не почався шалений гарматний вогонь по польських позиціях, і шквал картечі не примусив мушкетерів панічно бігти від мурів у пошуках сховища. Але навіть тепер, коли козак опинився під захистом укріплень, серед своїх, його, здавалося, не турбувало чудесне спасіння від неминучої смерті. Він не надто переймався й своїми ранами, хоча декотрі все ще кровоточили. Єдине, що турбувало козака, це була можливість нарешті впасти і заснути, не наражаючись на небезпеку замерзнути в полі або бути захопленим зненацька польським під'їздом. Єдине, що тримало козака на ногах, це послання, котре доніс він до полковника Богуна, обдуривши десять разів по десять смертей.

– Де Богун? – мовив він хрипким голосом, коли йому закінчили бинтувати пробите кулею плече і простягнули кухоль оковитої, щоб покріпити сили. – Мені потрібно до Богуна.

– Устигнеш, чоловіче! – говорили йому. – Відпочинь хвилину, ось-ось впадеш!

– До Богуна ведіть! – не вгавав прибулий, тож Нечипоренку, який трапився на гамір, нічого не залишалося, як скоріше повести його до полковника, котрий відпочивав у себе після майже тридцяти годин, проведених на мурах під час минулого великого штурму польських військ.