Розділ «Частина друга»

Поверталися, коли сонячний багрянець на заході підпалив пожежу, пофарбувавши видноколо десятками різноманітних гарячих тонів. Позаду на санях, запряжених двійком коней, везли впольованого звіра, котрий виявився навіть тяжчий за прогнозовані двадцять пудів. Козаки, передчуваючи гучний бенкет, котрий обов'язково мав супроводжувати таке щасливе полювання, були в піднесеному настрої. Жартували і сміялися, пригадуючи подробиці минулого дня. Намагалися завести безжурну бесіду й Іван з Омельком. Лише одна Ганна була мовчазна. Вона ледь-ледь посміхалася на Омелько ві жарти і тривожно позирала в бік хутора, немов відчуваючи щось недобре. Коли під'їхали на півмилі до частоколу, вона навіть звелася у стременах, виглядаючи щось попереду.

– Ось і вони, – нарешті мовила сама до себе. І лише тепер Богун помітив валку з кількох десятків комонників зі списами над головою, які їхали кроком у напрямку його хутора шляхом від Кальника. Попереду козаків їхав прапороносець з хоругвою, яка тріпотіла під ударами вітру, що посилювався. Не знайшовся, що відповісти, Іван. Замовкли тривожно і козаки. З нетерплячкою очікували, доки зблизяться з прибульцями.

Нарешті Іван зміг роздивитися на чолі валки полкового суддю Гавриловича, котрого бачив востаннє ще кілька місяців тому в Києві. Наблизившись, привітався з ним і ще кількома козаками, решті змахнувши головою.

– Радий дорогим гостям, пане Арсене, – доброзичливо мовив він до Гавриловича. – Чи справа, чи просто добра нагода вас привела до мене, але, не дивлячись ні на що, вам завжди раді і зуміють пригостити і надати відпочинок. Прошу ж до хутора!

Але Гаврилович лише похитав головою:

– Дякую за запрошення, пане Іване, але мусимо нині до темряви відвідати ще кілька хуторів. Отримай наказ полковника і бувай здоровий, – суддя простягнув Іванові сувій паперу, і Богун прийняв його, все зрозумівши. Надії на закінчення війни з ляхами і справді виявилися марними, починається її нове коло. Валка Гавриловича мовчки прослідувала повз притихлих козаків і зникла в наростаючих сутінках. Іван кинув погляд на сувій, що його тримав у руках, і подивився на Ганну. Вона мовчала, і лише по тому, як зблідло несподівано її обличчя, він здогадався, що вона все зрозуміла.

IV

Пастка під назвою Збараж прийняла вороже військо вже кілька тижнів тому, а активних дій щодо штурму фортеці не було прийнято досі. Козацька старшина запитливо позирала на гетьмана, але покірно очікувала на його розпорядження, не ризикуючи виявити невдоволення Хмельницьким, яке росло ще з минулорічної заборони штурму львівських мурів і збору контрибуцій, котрі фактично означали відмову від подальшого наступу на Польщу. Дещо настрої поліпшилися після поновлення наступу і оточення під невеличкою фортецею на західному Поділлі нової польської армії на чолі з Фірлеєм, Лянцкоронським, Остророгом і Вишневецьким, але тепер потроху знову починало зростати невдоволення нерішучою, як на козаків, поведінкою гетьмана, адже ні для кого не було секретом, що Ян Казимир швидкими темпами збирає шляхетне посполите рушення і дуже скоро з'явиться тут, ставши навпроти Збаража. Проте цього разу гетьман виявив свій гарячий норов, і невдоволені були змушені проковтнути язики – якщо під Львовом їм давали сказати свою думку, хоча й не надто до неї прислухалися, тепер дали зрозуміти, що такі розмови призведуть до таких небажаних для них наслідків, як відсторонення від керівництва реґіментами війська, полишення займаних посад, суд і навіть страта. Утім, до цих невдоволених не належали ані полковник Данило Нечай, ані його права рука – Іван Богун. Нечаєві коли й щось і не подобалось, він мав за необхідне тримати свою думку при собі, Богун же не вбачав у діях гетьмана нічого поганого. Він розумів: військо гетьмана знаходиться на самому початку довгої і важкої облоги. Такі фортеці, як Збараж, неможливо взяти так, як зробив це він, Богун, з Тульчином. Їхня осада потребує наполегливості, доброго знання фортифікації і методів осади фортець. Цього, на жаль, недоставало козацькому війську. Не звикли мужні степові захисники кордонів осаджувати міста, віддаючи більшу шану широкому полю і чесному мечу. Іван не раз обдивлявся в далекозору трубу вали Збаража. Він являв собою великий військовий табір, котрий оточував невеличку збаразьку цитадель, надто замалу для сорокатисячного війська, що його мали ляхи. Але це не був звичайний польовий ваґенбурґ. Вали Збаража більше походили на зірчастий форт із системою бастіонів і укріплень, які могли протистояти масованому артилерійському вогню протягом довгого часу, кілька ліній заповнених водою ровів і укріплених кам'яними підмурками редутів затримували б при нагоді лави штурмуючого війська і давали б змогу найбільш ефективно працювати фортечній арматі, а чотири високі вежі сторожко позирали на всі сторони світу, охороняючи ворота табору. Уродженець далекої Лотарингії, великий майстер і знавець фортифікаційних споруд, пан Дюбуа доклав немало зусиль задля того, щоб перетворити Збараж на неприступну фортецю, яка б годилася для захисту сорока тисяч військового люду.

Теплої літньої днини десятого липня загальний штурм Збаража нарешті розпочався. Полки почали насуватися на польську лінію оборони з усіх чотирьох напрямків, покинувши коней у коші, до них приєдналися й татари, котрих цього разу очолював сам Іслам-Ґерай, вирішивши власною персоною бути присутнім під час битв, які обіцяли за своєю жорстокістю набагато перевершити Жовті Води і Корсунь – тепер кількість військ була на порядок вищою, а неприязнь козацької і польської націй давно переросла у відверту ненависть, з огляду на минулі бої, поразки й перемоги, вбивство тими, хто перебував тепер у ворожому таборі друзів та рідних, котрі стояли колись поряд у строю, а тепер були лише одними з тисяч жертв тієї війни.

Громами озвалися збаразькі бастіони, посилаючи десятки пудів розпеченої смерті в обличчя штурмуючим, вдарили з мушкетів мушкетери, а коли ті захиталися і притишили наступ, безстрашно кинулися на вилазку і довершили поразку першого штурму новими сотнями козацьких трупів. І не по одному козакові заплаче старенька матуся або затужить молода дружина. Довгими днями будуть стояти вони на околиці села, виглядаючи його, єдиного з-поміж інших. До сліз напружуватимуть очі, але вже ніколи не зможуть побачити його, загиблого серед буйства оскаженілої смерті на високих валах Збаража. Захлинулися кров'ю того тричі проклятого дня другий, а потім і третій штурм. І лише після того гетьманські джури понесли у війська наказ припинити безглузді спроби розбити лоба польські укріплення. Хоч обливалося кров'ю серце козацького гетьмана, коли бачив безглузде побиття козаків ще під час найпершого штурму, лише тепер він відводив полки.

– Навіщо, навіщо ти чиниш так, Богдане?! – люто зиркав на нього черкаський полковник Яків Воронченко, повернувшись із самого пекла, яке царювало під стінами Збаража, недбало стираючи рукавом каптана кров із розсіченої уламком картечі скроні. – Чи хочеш помстити ся нерозумним?! Немає там їх, там лише ті, хто підуть за твоїм наказом на смерть, не замислившись, чи вірним був той наказ!

Богдан відповів вогнистим поглядом своїх циганських очей. Так, він розумів, про що мовить послідовник найулюбленішого полковника і костирського гетьмана Правобережжя, загиблого минулого року під Замостям від чуми – у війську все голосніше йде бродіння від появи невдоволених гетьманом, а декотрі й відкрито закидають йому нерішучість, зволікання замість активних бойових дій.

– Не смій, Якове! – люто вигукнув гетьман. – Не караю я їх, сам би радо груди підставив, якби міг ними всіх затулити! Гинуть вони, аби ляхів у безголовості нашій завірити, а заодно з тим усі слабкі місця оборони вивідати! Не можна інакше, Якове, ніяк не можна!

А коли втомлені й обезкровлені полки і татарські чамбули почали безладний відхід, відчинилися ворота польського табору, і пішло з воріт тих густими лавами комонне шляхетне лицарство. Вдарив закованим в броню гусарським кулаком князь Ієремія в саму середину козацьких порядків, а молодий Конєцпольський уже летів на чолі двох рейтарських рот назустріч татарам. І багатьох нових втрат зазнали того дня вояки гетьмана Хмельницького. Лише ніч своїм чорним простирадлом заспокоїла смертельні пристрасті на полі бою. А коли вона розвела запеклих ворогів, у таборі поляків було влаштовано гучний бенкет. Із сотнями діжок вина, цілими, запеченими на вертелі баранами й телятами, з музиками, голосними піснями і глузливим реготом, котрим сп'яніле жовнірство знущалося над притихлим табором нападників.

– Цо, хлопи, безецники,[43] лотри, зазнали пшиємного привітання? – лунало з темного громаддя польських валів.

– Наче дурних бялоґлових, вас побили! І ще поб'ємо, слово гонору, поб'ємо!

– Хлопськими мармизами будемо годувати свиней! – летіло звідкілясь з напівбожевільним реготом.

Тихо в козацькому таборі. Лише стовбичать у примарному сяйві молодика постаті вартових, лише лунає з того боку, де розташувався татарський кіш, ридання плакальниць – Іслам-Ґерай втратив нині в бою славного батира. Не простого батира, мурзу, котрий обіймав посаду казнадара при ханському дворі.

Наступного дня безумний бенкет смерті з новою силою розпочався на укріпленнях збаразької твердині. І хоч Хмельницький дотримався усіх можливих пересторог, козацька кров знову щедро полилася на поле перед табором. Мушкетні кулі та картеч пробивали наскрізь в'язанки хмизу, що їх несли перед собою для захисту козаки, а шмигівниці, вогнем з яких гетьман планував примусити поляків ховати голови і зменшити зливу вогню, діяли вкрай неефективно, влучаючи кулями своїх фальконетів, гаківниць і полугаків у землю валу. У двох місцях навіть розпорошили власну батаву, помилково взявши занадто низький приціл і пославши десяток зарядів у спину своїм же піхотинцям. Але козаки йшли, йшли не зважаючи на ревучу смерть, котра чигала на них зовсім поряд. Вони знову і знову перешиковувались, виконуючи накази бойових сурем, відповідали злагодженими залпами мушкетів, засипали ворожий окоп гострими стрілами. Відходили і знову йшли, на приступ, падали і піднімалися, схрещували клинки шабель із жовнірами, яких вів на вилазку сам князь Вишневецький. І знову нічна темрява примусила відступити козацькі полки, а гербові штандарти Вишневецького, Фірлея і Остророга залишилися увінчувати польські укріплення. Гордовито майоріли вони над полем, заваленим тисячами трупів безталанних нападників. Жовніри, хоч тепер і тверезі, і тієї ночі продовжували дражнити козацьку варту, насміхаючись з невдач Хмельницького. Але не так бадьоро, як напередодні, лунали у темряві їх глузливі голоси – після денного штурму у фортеці закінчувався порох і заряди до гармат і мушкетів, а це свідчило про те, що наступні дні принесуть смерть і до їхнього табору, до цієї пори лише кількома сотнями захисників задобрену в польському стані.

І наступного ранку ангел смерті таки похазяйнував у Збаражі – зранку Хмельницький, вбачаючи неможливість взяти фортецю одним потужним ударом, узяв її під приціл своєї армати. Вкрилися хмарами білосніжного диму позиції козацьких нотшлянг, кулеврин, фальконів і важких мортир, посипалися на ворожий окоп «залізні буханці» і несамовито шиплячі розривні гранати, полетіли, розриваючи на частини вози на периметрі табору, сковані міцним ланцюгом кніпеля.[44] Вдарили кілька десятків гармат і з татарського коша – там запрацювала армата ханської гвардії.