Розділ «Частина друга»

– Іване, ти все робиш вірно? – запитливо поглянув він на Богуна.

Той не відповів. Торкнувши Цигана острогами, перейшов на чвал і полетів до неї. Зіскочив з коня за кілька сажнів і підступив до дружини на неслухняних після довгої верхової їзди ногах.

– Ось і я, Ганнусю! – з посмішкою розкрив обійми і за мить прийняв її в них обережно і ніжно, правою рукою перехопивши немовля. – привіт і тобі, Тарасе! Добру шаблю привіз я тобі в подарунок. Самого князя Вишневецького шаблю, в його покинутому обозі здобуту. Чи міцну руку маєш уже, сину?

А мале посміхнулося, надуло кругленькі рум'яні щічки, потяглося до нього зодягнутими у крихітні хутряні рукавички руками.

– Упізнав, – зраділа Ганна. – Він упізнав тебе! – вона приникла обличчям до жорсткого сукна Іванового жупану. – Як же я стомилася виглядати тебе, соколе мій ясний! Як же бракувало мені тебе довгими безсоними ночами!

Богун міцніше обійняв її і заглянув в очі, які здалися йому морем, у котрому він тонув.

– Усе позаду, люба. Тепер ми будемо поряд, ми заслужили бути поряд і жити, приносячи радість одне одному. Жити на землі, на яку тепер не зазіхатимуть ляхи. Ми будемо тепер разом!

Іван поцілував її пристрасно і ніжно, відчуваючи, як подалася вона йому назустріч, утомлена довгою розлукою. На кілька хвилин усе навколишнє перестало існувати для них. Нарешті він помітив Степана, який, нерішуче посміхаючись, стояв поряд.

– Ну, привіт і тобі, пане шваґре! – м'яко вивільнився Богун з Ганниних обіймів і подав Степану правицю, одночасно обіймаючи за плечі лівою рукою. – Як життя ваше, як господарство?

– Та нівроку, мали що Хмельницькому в табір посилати, козаків поживити. І хліб був, і сало, і мед… Сам ось збирався до війська, та не встиг! – у голосі Степана чулися нотки каяття, і від цього Іван розреготався.

– Ну, якби всі до війська пішли, голод нам би був забезпечений! А на голодний шлунок, як відомо, багато не навоюєш… А де ж наша люба Настуся?

– Тут я, братику! – почув Іван зовсім поряд голос сестри і несподівано відчув, як вона повисла в нього на шиї. – Дай хоч обійму тебе, волоцюга ти вічний! – і Настя, розцілувавшись з братом, відпустила його з обіймів і взяла з рук Ганни дитину, зайшовшись своїм одвічним багатослів'ям: – Бач, Тарасику, татусь твій який великий та гарний! От лишень дому не тримається, бурлацька душа! Усе йому війни та походи! Я би на місці твоєї матусі його не пустила, як же так відпустити? А може, він там з якоюсь полькою женихався, га? Ну запитай, женихався, татуську, чи ні? Признавайся, бурлако! Ну нічого, а ми тут і без нього великі виросли, скоро бігати будемо, нехай радіє та дому тримається, правда?

– От уже й завелася, шмигівниця! – вдавано зітхнув Степан. До Івана наблизився Мирон Охріменко, який вже встиг обійнятися з Миколою і тепер сяяв від радощів.

– Вітаю, Іване! – Богун відчув потиск його сухорлявої, але поки все ще досить міцної руки. – І дякую за все!

– Помилуй Боже, Мироне! Це я тобі не знаю, як дякувати! – похитав головою Богун. – Я ж на тебе не лише хутір, а саме що не найдорожче для мене залишив – Ганну та сина. А ти все зберіг, дай тобі Боже здоров'я, Мироне!

– Зберіг, бо обіцяв ще Федору за тобою приглянути, – знітився старий козак. – А дяка моя за Миколу. Справжнім козаком його зробив ти, пане Іване.

– І за нього не ти мені, а я тобі маю дякувати, Мироне! – не погодився Богун. – Від імені вітчизни дякувати за такого сина!

– Та годі вже вам, пане сотнику… – знітився й Микола. – Хіба я більше за інших зробив?

– Усі ми гарно попрацювали і кожен гідний подяки, – підхопив Омелько, котрий підійшов і став поряд. Від Богуна не заховався його непевний вигляд і обожнюючий погляд Дарини, яка тримала Омелька під руку.

– Ну, тоді, панове-молодці, усіх прошу до господи! – Іван підвищив голос так, щоб його міг почути кожен з невеличкого загону.