Розділ «Частина друга»

Годину, за нею ще одну і ще кілька продовжувався обстріл польських позицій, лише цього кривавого ранку показавши захисникам Збаража, у якому відчайдушному положенні опинилися вони, оточені втричі переважаючим їх противником, відрізані від Польщі і можливості отримати підкріплення або поповнити військовий припас і харчі. Ледве встигали челядинці гасити пожежі від розривів гранат, ризикуючи життям під шквалом вогню, боялися виткнути голову з-під возів перелякані жовніри, котрі глузували над козаками вночі. А після обіду Хмельницький знову повів у бій штурмові колони, і бачить Бог – зовсім близько було до перемоги козацтва і краху сорокатисячного польського війська, так необережно кинутого королем і сеймом назустріч двохсоттисячній козацько-татарській армаді. Сім разів підіймав козаків на штурм басовитий рокіт військових литавр, і сім раз відходили вони побиті, але не переможені. Майже до вершини окопу добігали по драбинах розпалені боєм запорожці, на шаблі брали, відтісняючи поляків все далі і далі. Уже в'ється у струменях вітру горда хоругва Запорізького війська, увінчуючи лядський окоп, летять донизу понівечені трупи польських жовнірів, відчайдушно волають поранені шляхтичі, падають під ноги оскаженілим козакам родові герби, котрі дотепер стояли на валу, надаючи сили захисникам. І дехто з польських рейментарів навіть готувався віддати наказ з боями відходити до замку, коли зненацька стишили нападники силу своїх атак. Спочатку татарські чамбули, а за ними й козацькі полки почали відходити, стріляючи наостанок, до периметра власного табору. Люди, вичерпавши сили і лють, покидали подальші спроби домогтися перемоги того кривавого дня. Лише поодинокі постріли гармат продовжували тримати в напруженні захисників Збаража, готових кілька хвилин тому піддатися паніці перед лицем неминучої поразки.

Наступного дня все було повторено знову. Страшними були у своїй люті запорожці, зневажаючи смерть, кидалися вони на ляхів знову і знову. Відкочувалися, перегруповувалися і знову йшли на приступ ненависного їм окопу. Через рівні проміжки часу від ставки Хмельницького подавалося гасло, і козацька піхота відходила відновлювати сили, замінювати поранених і убитих на нових бійців, а на табір поляків знову і знову валилися тисячі пудів розжареного чавуну, відшукуючи все нові й нові жертви за високим окопом. Здавалося, ніщо не зможе протистояти такому обстрілу, але ось він припинявся, знову кидалися на штурм козаки і знову були відкинуті – немов казковий фенікс із попелу, повставали захисники Збаража і мужньо давали відсіч, подвоюючи і потроюючи втрати армії гетьмана України.

Не втримався славний полковник Кіндрат Бурляй, підскочив на гарячому коні до Хмельницького, рвонув срібну застібку киреї, геть відкидаючи від себе кармазинову одежину і залишаючись лише у блискучому перському панцирі й широких червоних шароварах.

– Дозволь, батьку, сам поведу козаків! І знай: або принесу тобі голову Яреми, або не побачиш ти мене більше, славний гетьмане!

– З Богом, полковнику! – лише вимовив Хмельницький.

І кинулися на бастіони Фірлея відчайдухи гадяцького полку під проводом Бурляя. Досвідчений старий полковник Бурляй. Не раз він водив запорожців у походи і повертався з великою славою і доброю здобиччю. Громив у Дикому Полі татарські чамбули, підставляв груди під постріли лядських гармат і біг драбиною на мури Синопу. Міцно, немов хорт у здобич, вчепився він у ділянку угорських ландскнехтів Адама Фірлея на валу польського табору. Мить – і ось уже срібляста кіраса полковника виблискує у спекотних променях липневого сонця на вершині окопу, ще натиск – і прорвано захист, линули різнобарвні лави Гадяцького полку у пролом, кинулися по тілах побитих угорців і зчинили шалену бійку всередині табору.

– Молодець! Ох, молодець, Бурляю! Ох, добре подбав! – захоплено вигукнув Хмельницький і повернувся до почту, – негайно дати допомоги! Нечай, Морозенко, Чорнота! Всі уперед!

Але що це? Тисячною лавиною вибігла в поле польська кіннота, очолювана Олександром Конєцпольським, відрізала авангард нападників, що хазяйнував у польському таборі, від полків, котрі кинулися на допомогу Бурляю. Швидко вишикувалися клином важко озброєні гусари і кинулися нестримним потоком, зі страшними трисаженними списами напереваги, усе швидше і швидше пускаючи коней. Немов ніж у масло, увійшли вони в хмару не готового до такого розвитку подій полку Якова Воронченка і втягли його в бій, даючи можливість хоругві драгун на чолі з Мареком Собеським розправитися з нахабною ворожою піхотою, яка опинилася відрізаною від решти козацького війська, серед моря жадаючих їхньої крові поляків. Один за одним попадали відчайдухи, обливаючись гарячою кров'ю. Загинув у бою і славний завойовник Синопу, гадяцький полковник Бурляй, отримавши смертельний удар важкої польської карабели від ротмістра Пшиємського. Так трагічно закінчився штурм, котрий замалим не приніс козакам жадану перемогу. Мовчав Хмельницький, позираючи на загибель козаків Бурляя в далекозору трубу. Не дорікав ні Воронченку, ані Нечаю, які, опустивши голови, знаходились поруч. Розумів-бо: полковники та їхні козаки зробили все, що було залежним від них. Зрадила козаків примхлива фортуна.

Пізно ввечері того ж дня поляки все ж полишили східний і західний вали, за які протягом усього цього часу точилися найбільш запеклі сутички. Вони йшли з них, але йшли непереможеними – князь Вишневецький, котрому Лянцкоронський, Фірлей і Остророг фактично передали керівництво обороною його родового міста, що ним був Збараж, вирішив запобігти в подальшому таким інцидентам, який був сьогодні під час прориву Бурляя, і відводив військо на раніше приготовані позиції ближче до стін замку, зменшуючи таким чином довжину лінії оборони. Тепер йому ніхто не заважав так чинити, хоча ще напередодні всі рейментарі, як один, обурювались критикою князя на надто велику площу табору і довжину його окопу.

Наступного дня штурми продовжилися, хоча й не так запекло, як напередодні, – козаки вирішили відбити в поляків частину табору, на якій було розташовано основний колодязь, погіршивши тим самим становище з питною водою в стані обложених, але їхні спроби були марними – зменшення периметра оборони настільки зміцнило її в поляків, що будь-які атаки з легкістю відбивалися шквалом мушкетного вогню. Починалася довга і виснажлива для обох сторін облога.

V

Ранковий вітерець швидко розвіяв легку імлу на сході, і серед чистої блакиті почало наростати рожеве сяйво, котре, повільно запалюючи виднокрай, переростало у все більш гарячі тони і нарешті вихопилось з-за обрію вогнистим сонячним диском. Кущі ліщини на краю табору ледь-ледь зарухалися, виблискуючи діамантами роси на свіжій зелені листя, а повітря срібним дзвоном наповнив різноголосий пташиний спів. Але не довго лунав він, потривожений грою бойової сурми, тупотом копит, стуком сокир і голосами багатьох тисяч людей. Козацький обоз, який, немов хвиля прибою крихітний морський острівець, оточував Збараж, прокидався після недовгого чутливого сну, готуючись з новою силою продовжити атаки на непокірне місто, котре стало могилою вже для кількох тисяч козацького лицарства.

Іван Богун покликав джуру і наказав принести умитися. Той не примусив на себе довго чекати – за хвилину глечик із джерельною водою, дерев'яне відро і білосніжний полотняний рушник були перед наметом. Іван з насолодою умився і розтерся рушником. Кинувши його джурі, випростався і подивився довкола. Першим, що кидалося в очі, були високі вежі десяти гуляй-городів, котрі застигли перед окопом козацького табору, примушуючи будь-кого з тих, хто побачив би їх, дивуватися наполегливості й майстерності людей, котрі змогли побудувати ці диво-споруди. Кожна мала не менше семи сажнів заввишки, увінчана на верхівці майданчиком, схожим на верх фортечного муру, з бійницями і обтягнутими воловими шкурами зубцями. Нижче майданчиків гуляй-городини поступово розширювались і закінчувались за три фути від землі міцними чотирикутними платформами, кожна з яких сиділа на п'яти парах велетенських, зроблених із суцільної дубової деревини, без шпиць і ободку, коліс. Проміж верхнім майданчиком і нижньою платформою, доповнюючи схожість цієї рухомої фортеці з фортецею справжньою, розташовувались кілька рівнів настилів для розміщення живої сили, десятки бійниць для рушниць і артилерії. Грізними вартовими стояли готові до бою гуляй-городи навпроти затихлого польського табору. Саме на цей день Хмельницьким було призначено штурм за допомогою гуляй-городів. Штурм, на який гетьман покладав усі свої надії.

Після сніданку сотні й полки почали шикуватися для наступного штурму – процедура, яка стала вже звичною тут, під Збаражем. Люди йшли на криваву бійню, як на звичайну повсякденну працю. Почали підготовку для відбиття нападу й на польському окопі – там діловито походжали гармаші біля гарматних позицій, виїздили кіньми блискучі рейментарі, шикувалися в каре ландскнехти.

Іван відшукав очима полковника Нечая, котрий у супроводі полкової старшини знаходився біля однієї з пересувних веж, і поквапився до нього.

Данило Нечай востаннє обдивлявся гуляй-город, віддаючи необхідні розпорядження підлеглим, коли побачив Богуна.

– Здоровий будь, пане Іване! – привітався він. – Добрий задум, побий мене грім, як не добрий! А ось ти як вважаєш? – Нечай поплескав долонею по одній з тесаних колод, з яких було побудовано вежу.

– Не знаю, – знизав плечима Іван. – Будемо мати надію, що вони виконають покладене на них завдання.

– А ти, я бачу, не поділяєш захоплення ними більшої частини нашого війська!

– Я волів би захоплюватись цими гарними спорудами, коли вони стоятимуть біля стін Збаража, і захоплюватись, знаходячись на тих самих стінах.