Розділ «Князь Ігор»

Ігор  та Ярославна з дітьми  сіли по один  бік столу,  гості — по  другий бік.   Старший чашник вніс   холодного пива та сирівцю, поналивав у келихи.

Володимир Ярославич побачив гуслі на столику біля  вікна  — взяв  до рук.

— Дозволите? — глянув на  Ігоря та сестру.

— Просимо, просимо! — загукали всі.

Володимир пройшовся пальцями по  струнах, вслухаючись  у їх звучання, а потім тихо  заспівав:

Не  буря  соколи занесе

через  поля  широкая —

галиці  стади  біжать

ко Дону  великому.

Комоні ржуть  за Сулою  —

звенить слава  во Києві...

Його сильний, приємний голос  заповнив собою  всю світлицю, зачарував серця тих,  хто сидів  за столом. Сам  співець теж був захоплений піснею і звучанням струн  — зблід, примружив очі і вслухався в останній акорд довго, аж поки він не  згас  у найдальших закутках терема. Володимир був  красенем, разюче схожим на  сестру, тільки риси обличчя його були  різкіші, мужніші, а чуб та борода — темніші, аж каштанові.

— Боже, це пісня Янова, — прошепотів уражено Ігор. — Її  любить співати мій  учитель Славута. Звідки ти  знаєш її?

Володимир лагідно усміхнувся.

— Ну  як  же! Я ж зять  князя Святослава Всеволодовича, а Славута — його  співець і друг.  Я не  раз  чув від нього пісні славетного співця. Більше того,  під  час  нашого весілля з Болеславою, покійною моєю жоною, донькою Святослава Всеволодовича, він  подарував мені  переписані ним власноручно пісні Янові. Тож  не  дивно, що  я  багато з  них  знаю напам’ять.

— Аж дивно, що  князь сам  став  співцем, — вставив слово Всеволод. — Я не пам’ятаю випадку, щоб  таке  трапилося коли-небудь у роду  Рюриковичів.

— Ну,  чому  ж, ладо  мій,  — поправила його  Ольга Глібівна,  — кажуть, князь Ярослав Мудрий, предок наш, і пісні співав, і на гуслях  знатно грав, і книги писав. А Володимир Мономах — теж... То  чому  ж мій  двоюрідний брат  Володимир  не  може  бути  співцем? Навіщо ти  йому  завдаєш прикрощів?

Вона заперечила мужу,  але  з такою доброю обеззброюючою усмішкою і  таким люблячим поглядом, при   цьому прихилившись до нього і цмокнувши його  малиновими устами  в плече, що  він  тільки розвів руками і погладив її по пухнастій косі.

— Ну,  люба  моя, я сказав це  не  з докором князю Володимиру, а просто здивувався, що  він так  гарно співає, — забубонів він,  намагаючись виправдатись.

Усі засміялися, бо знали, як  сильно Всеволод закоханий у свою   красуню-жону і  як  вона верховодить над  ним. Це була  примітна пара: високий, ставний, плечистий, запальний князь і  невеличка, гарненька, мов  котятко, княгиня Ольга. І от  цей  велетень, ярий у гніві  та  в  бою, мов  тур, незмінно  пасував перед своєю коханою, котра чарівною усмішкою та ніжним поцілунком усмиряла його  найбуйніший гнів  і  все  повертала по-своєму. Зараз він  зніяковіло виправдовувався перед нею, мов  хлопчисько.