Розділ «Князь Ігор»

Він  підхопився з похідного ложа  і вискочив із шатра — загукав охоронцям:

— Всіх  беїв  до мене! Зібралися беї.

Кза  показав камчею на  вали  Путивля:

— Там,  за ними княгиня Ярославна, жона  Ігоря, з дітьми! Як  її взяти? Хто  скаже?

Беї  підняли голови, почали чухати  потилиці.

— Чого  мовчите?  —  розізлився  Кза.  —  Думайте!  Говоріть!

— Краще нам  Ігореву волость пограбувати, ніж тут скласти голови, — насмілився порушити мовчанку один, явно із згоди останніх. — Залишимо Путивль. Спалимо села  дотла, все  там  заберемо!

Кза  аж підскочив — побагровів.

— Дурна твоя   рада!  Села ми  й  так  попалимо! Тепер я бачу,  що  ви  не  воїни, а  тупиці, нерозумні барани! Завтра вранці всі  на  приступ! Заготовте довгі  штурмові драбини, бойові сокири, наточіть шаблі, кожному воїну, хто лізтиме на  вал,  пообіцяйте подвійну винагороду! Ситніше погодуйте людей, щоб  веселіші були!  І — на  приступ! Ми  повинні взяти цей  город!

— Як?  — вирвалось у когось.

Кза  повернувся лицем до Путивля, ткнув камчею в тому напрямі.

— Ми   обдуримо  Володимира  Галицького! Ось   ви   бачите   —  перед вами ворота. Їх  так  просто не  взяти!   Міцні!  І все  ж  ми  почнемо приступ саме  тут! Хай  Володимир думає, що  половці саме  тут  хочуть  прорватися, сюди  стягне  всі  свої   сили. А  ми  вночі таємно  зосередимо всі  свої кращі  сили  у  яру,   що   відділяє  Путивль  від   гори   Перуна!  — Він  камчею показав направо. — Там,  недалеко від валу,   під   захистом  дерев   та   кущів,  діждемося потрібної хвилини  —  і кинемось  на   приступ!  У  Володимира  там людей  буде   мало   —  ми   швидко  зімнемо  їх  і  ввірвемося в город!   Ви  зрозуміли?

— Ойє, ойє, — закивали головами беї.

— Тоді  ідіть  — готуйте все,  як  я сказав!

2

Путивль перед світанком уже  був  у русі,  як  мурашник. На  майдані горіли багаття — жінки у великих казанах варили  куліш, годували воїнів, дітей  та стариків, а потім у спорожнілі казани наливали по  вінця води  — гріли  окріп, щоб з  валів лити на  голови ворогам, коли підуть на  приступ. Повсюди стояв незатихаючий гомін: перекликалась сторожа на валах  та жінки біля  багать, стогнали чи марили поранені, ревла напівголодна худоба  у нашвидкуруч збитих стійлах, чулися короткі, ділові  накази старшин.

Володимир Ярославич стояв на дзвіниці, і той гомін, той тривожний гул,  що  долітав знизу, із оточеної ворогом фортеці, холодив йому серце. Що станеться з  тими людьми, з сестрою Ярославною,  її  дітьми,  якщо  ворог вдереться сюди?

Смерть від  шабель половецьких? Загибель у вогні? Чи ненависний полон?

Страху не  відчував, тільки давив тягар  відповідальності за  всіх,  хто  зібрався тут і довірився йому. Як  їх урятувати?

В  половецькому таборі теж  горіли вогні, іржали коні, темніли  закіптюжені  казани,  бродили  поодинокі  воїни. І ніщо не  віщувало близького приступу. Однак і ніяких ознак  зняття облоги не  було.