Розділ «Князь Ігор»

— Не  схоже. Для  чого  це  Насті? Янь  клянеться, що  вірить  їй. Та й сестра вона  Жданова — хоче допомогти братові і всім  нам. Сіверянка! І ніде  правди діти  — розумна, хитра! Каже: поки Кончак з братією в поході, саме  час тікати!  А не тоді,  як тисячі джигітів повернуться додому  і затоплять увесь степ...

Ігор  похитав головою.

— Вона,  мабуть,  правильно  міркує...  Та   тікати  я   не згоден!

— Чому, княже? — аж  вигукнув тисяцький.  — Ти  вже видужав! Раніше, звичайно, і мови не  було  б — куди  з пораненою рукою?!  А тепер  саме  час! Чому  ж не тікати?.. Якщо пощастить, не платитимеш за себе  такого скаженого, непомірно великого викупу. Це  раз... Потім, прибувши додому, розстараєшся  срібла та  золота, щоб   викупити всіх  нас  — князів і  бояр. Це  два... А  хто  ж  подумає про   дружину та чорних людей, що  знемагають у неволі? Тобі  це  найкраще зробити! Попросиш  князів,  у  кого є  багато половецьких бранців, щоб  викупили, обміняли. Це  три... Та найважливіше  те,  що  ти  зможеш знайти сили, військо, —  князі не відмовлять тобі в цьому, — щоб  захистити нашу Сіверщину, що залишилася зовсім беззахисною від степовиків... Ось  що дасть  твоя  втеча!..  Що  ж стосується нас, то ми  можемо і не тікати. Аби  ти втік!

Ігор  довго  мовчав, їхав,  понуривши голову. А потім, зітхнувши, відповів:

— Усе   це   розумно,  Рагуїле,  і  я  вдячний  тобі,   що   ти дбаєш і  про  мене, і  про  все  князівство... Але  тікати я  не можу!

— Чому?

— Як  же  я  покину в неволі брата, сина, племінника, а сам  утечу?  Як  покину дружину всю,  яку  через  своє  недоумство  завів  сюди? Що  скажуть мені  люди, коли сам  повернуся в землю свою, а братію, і боярство, і дружину залишу тут на  поталу? Як  дивитимуся в вічі  батькам і матерям, жонам і дітям? Ні,  не вмовляй мене!  Якщо терпіти муки неволі, то всім  разом!  А мені  найпершому!

— Ну,  не  таких уже  мук  ми  зазнаємо!

— Бачиш, поки половці сподіваються взяти з нас  такий багатий викуп, вони ставляться до нас  по-людськи. А втечи я  — і зразу  все  зміниться. На  князів надінуть пута  залізні, вас  заб’ють у  колодки або  кинуть до  ям, простих людей катуватимуть...

— Княже, ми згодні все витерпіти! — вигукнув Рагуїл. — Бо  віримо, що  коли ти будеш на  волі,  то зумієш заступитися за нас  і нас  вирвеш з ненависного половецького полону! Погоджуйся!

— Ні,  Рагуїле, не  погоджуся! І давай облишимо цю  розмову!  — не  підвищуючи голосу, але  твердо, навіть суворо сказав Ігор.

Рагуїл  замовк і з досадою махнув рукою. Ну  що  тут поробиш? Вигоріла, виболіла Ігорева душа!  Совість замучила його!  Карається князь, карається щодня і щоночі й не  матиме  спокою доти, поки останній його  воїн  не  буде  визволений з неволі половецької! Та  хіба  це  запомога всім  їм  — його  карання?

Вони довго  їхали  мовчки, заглиблені в свої думки. Навіть забули, куди  і чого  їдуть. І тільки голосний Янів  окрик вивів їх із глибокої задуми.

— Дивіться,  дивіться! Лебеді!

Вони глянули в той  бік,  куди  показував Янь.  Там, удалині, над  голубим степовим озером, поважно знялася пара ясно-білих довгошиїх птахів  і почала набирати висоту.

Ігор   стрепенувся. У  ньому раптом прокинувся  ловець.

— Ждане! Соколів!

Підскакавши до  князя,  молодий сокольничий передав йому  ловчу  птицю. Князь зняв з неї ковпака, дав якусь хвилину  призвичаїтися до яскравого сонячного світла  і підкинув високо вгору.  Потім випустив другу  і швидко поскакав навздогін, щоб  не  втратити їх з очей.

Усі помчали за ним.