Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

…травня 1974 р

По селу поповзла новина про дитину Романа. Добре, що я не маю часу ходити та збирати по вечорах плітки попід парканами. Те, що односельці не знали, дофантазовували самі. Я ніколи не звертала уваги на розмови, тож не знала, про що гуде село. Доводилося тільки здогадуватися. Але одного вечора, коли я підмітала на вулиці біля паркану, до мене підійшла одна плетуха бабця Варвара. Що б де не сталося, вона перша про все дізнається. Підійшла до мене, привіталася. Стоїть, плює насіння.

– Кажуть, у вас новий жилець з’явився, – каже, ніби ненароком.

– А то ви не бачили! – відповідаю та продовжую вимахувати мітлою.

– Пліткують, що то Романова позашлюбна донька, – кинула та сплюнула лушпиння.

– Якщо Романова, то й моя, – відказую їй.

– Як це?! Ваша спільна донька?

– Так, наша донька, – кажу їй якнайспокійніше. – А якщо ви зараз не перестанете плювати насіння, то буду я мести тут до пізнього вечора, і діти залишаться без вечері.

– А насправді, чия то дівчинка? – запитує, а від цікавості аж зуби їй звело.

– Усі діти, які живуть у цій хаті, наші, – кажу їй з натиском на слові «наші», але стара й не думає відчепитися від мене.

Тоді я захоплюю мітлою коров’ячий кізяк та так його гребнула, що він прилип до її ноги. Бабця зойкнула, кинула мені докірливо: «А ще вчителька називається!», та й хутко зникла.

– А ти у мене боєць! – засміявся Роман, виходячи з двору.

– Я і двірник, і кухар, і вихователь чужих та своїх дітей! І взагалі я стомилася.

– Піди відпочинь, – говорить Роман, відбираючи у мене мітлу. – Вечерю я приготую з дітьми сам.

– Ось і добре, – кажу я та йду до хати, відчуваючи себе дуже стомленою.

…червня 1974 р

– Скажи, що ти мені пробачила, – вкотре повторив Роман.

– Бог тобі суддя, – кажу я і намагаюся не дивитися йому в очі.

– По молодості всі ми робимо помилки.

– Це не виправдання. Справа стосується не якоїсь речі, а людської долі, долі дитини. До речі, вона як бурхлива ріка – норовиста та некерована.