Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Розповідай.

– Мені зараз так тяжко, але зрозумій мене, я не мав вибору.

– Не тягни кота за хвіст. Кажи вже все! – сказала я занадто нервово.

– Пам’ятаєш той час, коли ми жили окремо? Це було на початку нашого подружнього життя.

– Та ще не втратила пам’ять.

– У той час я зробив вчинок, за який караю себе дотепер. Я не зізнався в ньому тобі, бо мені соромно. Якби не наслідок моєї помилки, ти б не дізналася про це ніколи. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…

– Можна конкретніше? – запитала я, намагаючись зупинити тремтячі пальці, які нервово м’яли носовичок у руці.

– Та що там!.. – Роман махнув рукою. – Ти, напевне, здогадалася, що Ірина – моя донька.

Мені здалося, що земля на мить зникла під ногами, а всередині мене щось обірвалось.

– Що?! Що ти сказав? – запитала я, не вірячи своїм вухам. – Твоя донька?!

– Так, – зітхнув він. – Мені так шкода!

– Шкода себе? Мене? Твою доньку? Чи… її?

– Мені соромно.

– І навіщо ти привіз її сюди? Хочеш нас познайомити? Якщо хотів зробити мені боляче, то тобі це вдалося. Ми познайомилися. Мені було дуже приємно. А тепер забирай свою розмальовану ляльку та вези туди, де ти її взяв!

Усередині мене клекотав вулкан.

– Справа в тому, що мені нікуди її везти. На зустрічі випускників я дізнався, що у мене є донька, а мати її нещодавно померла. Згоріла від горілки.

– Нехай забирає бабуся або дідусь.

– У дитини немає нікого, окрім мене.

– Стривай, стривай! А коли ти встиг її зробити?

– Я ж з цього і почав, але ти не слухала мене. Це було в той час, коли ти поїхала працювати за направленням.