Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Інші ж жінки якось викручуються, – відказує директор.

– У них чоловіки поруч, матері або свекрухи, а я… Я зовсім одна, – кажу я та поглядаю на Михайла Герасимовича.

– Не можу я дати відкріплення, – говорить він, уникаючи мого погляду. – Не можу – і все! Треба відпрацювати три роки, до того ж, у мене катастрофічно не вистачає спеціалістів.

Я у розпачі! Спочатку різні думки плутаються у голові, потім з’являється одна, рятівна.

– Михайле Герасимовичу! – я ледь не плачу, підходжу до нього та падаю на коліна. – Любий, хороший Михайле Герасимовичу! Відпустіть мене на всі чотири сторони! Зробіть заявку, й вам пришлють нового спеціаліста. А я… Я не можу жити без Романа. Ви це розумієте?! Я кохаю його так, як ніхто нікого не кохав! Він – світ у моєму вікні! Він – моє щастя! Він – моє життя! Благаю вас!

Директор не чекав від мене такого. Та навіть я сама здивувалася своїй сміливості. Він бере мене за руки, допомагає звестися.

– Багато чого бачив на своєму віку, – каже він, посміхаючись. – Але щоб на колінах розповідали про своє кохання… Це вперше бачу.

– Тож не розлучайте нас, будь ласка!

– Ти і справді так його кохаєш?

– Як люди люблять сонце, як вітер, як саме життя! – палко кажу я, задихаючись від хвилювання.

– А він, – киває у бік Романа, – теж без тебе не може?

– Ми одружилися, щоб усе життя бути разом, – каже спантеличений Роман.

– Тоді доведеться дати тобі відкріплення, – зітхнувши, сказав чоловік. – Якщо буде ображати, то кидай його та приїзди до нас. Ми не дамо тебе образити. А дитсадок повинні за рік збудувати, тож дитині буде місце. Зрозуміла?

– Так! Так! – кажу я і потискаю руку директорові. – Я так вам вдячна!

– Ми вдячні, – виправляє мене Роман.

– Ех, молодість, – зітхає Михайло Герасимович, посміхається та погладжує вуса, а я ладна цілувати руки цьому суворому вусаню та розревітися від щастя.

…червня 1960 р

Ми з Романом зібрали речі, найняли вантажівку та поїхали одразу ж у село до моїх батьків. Вирішили зробити так тому, що в квартирі, яку наймав Роман, жили ще два чоловіки.

– Спочатку поживеш там, – сказав Роман, – а я пошукаю нове житло.

– І мені роботу, – додала я. – Хоча знайти куток з маленькою дитиною майже неможливо.