Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Як же без неї? Є маленька. Я її завжди з собою ношу. Візьми! – говорить Олеся та дістає з гаманця з потаємної кишені маленьке зображення Ісуса, завбачливо сховане у шматок паперу.

– Дякую, – шепочу я. – А де ж мені помолитися?

– Я залишу тебе в палаті, а сама стану на дверях на варті. Непотрібно, щоб це бачили лікарі.

– А як мені молитися?

– Як серце підкаже. Головне, щоб щиро, – радить мені добра, малознайома жінка.

Дякую їй за добре серце, ставлю ікону на ліжко та падаю перед нею на коліна. Молюся довго та щиро, обливаючись слізьми. Прошу пробачення у Бога за всі свої гріхи, прошу пробачити ту маленьку брехню щодо Валі та Петруся. Вірю, що Бог мене почув, пробачив та змилосердився.

…травня 1960 р

Знахарка дійсно допомогла, бо з того часу, як я вдягла ту сорочечку на дитину, судоми пройшли, і більше їх не було. Даринка поступово почала одужувати. А коли приїхав Роман, то ледь мене пізнав.

– Що з тобою, Марійко? – сказав він. – На тобі ж лиця немає! Один скелет залишився. Тебе чи не годували?

– Звичайно ж, що ні. Їла манку ту, що давали дитині, а я ж її годую грудьми. Пригощала сусідка по палаті, але мені було незручно у неї брати їжу. До того ж, нічого до рота не лізло.

– Доведеться мені тебе відгодовувати. Як Даринка?

– Якщо піде все так і надалі, то за тиждень нас випишуть. Вдома розповім, що нам довелося пережити, – говорю я і намагаюся посміхнутися, щоб якось його підбадьорити.

Я віддаю ключі від хати та розказую, як її знайти. Роман пішов, щоб щось приготувати мені поїсти, а мені стало на душі спокійніше. Отак завжди. Коли він поруч, мені нічого не страшно. Здається, що і лихо повинно нас оминати…

…травня 1960 р

До Михайла Герасимовича ми пішли з Романом удвох.

– Михайле Герасимовичу, – почала я. – Дайте мені відкріплення, будь ласка.

– А які на то причини?

– Ви ж знаєте, що у нас тяжко перехворіла дитина. Я тут одна, дитсадка немає, чоловік працює за сотні кілометрів від мене. Хіба це подружнє життя?

Він уважно дивиться то на мене, то на Романа, насуплює брови та мовчить.

– Розумієте, – до розмови втрутився Роман, – мені тут немає роботи, а їй тяжко буде одній з маленькою дитиною.