Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

…квітня 1960 р

Як тяжко, коли хворіє дитина! Краще б вже я сама захворіла, ніж дивитися, як пашить жаром Даринка! Вона застудилася десь по дорозі, коли я поверталася з дитиною на руках на роботу. Ледь приїхала до села, у донечки різко підскочила температура. Викликала лікаря, а він зміг дістатися лише за дві години.

– Двостороння пневмонія, – констатував лікар.

Поспіхом збираю речі, і нас везуть до районної лікарні. І знову Романа немає поруч. Від думки, що я знову сама, що немає кому навіть пожалітися, я впадаю у відчай. Лікарі роблять маленькій уколи, ставлять крапельниці, але після кожного прийому ліків у дитини починаються судоми. Даринка закочує очі та починає задихатися. Лікарі не можуть нічого вдіяти, а я від свого безсилля ледь не втрачаю розум. Залишаю дитинку на сусідку по палаті, Олесю, та біжу на телеграф, щоб дати телеграму Романові. Пишу йому: «Приїжджай, Даринка тяжко захворіла», й біжу знову до лікарні. По дорозі в голові рояться, гудуть, як у вулику бджоли, різні сумні думки.

– Як ти, моє сонечко? – кидаюся одразу до дитинки, а вона лежить бліда та гаряча.

– Марійко, – каже мені Олеся, сусідка по палаті. – Ось послухай мене, бо я вже третю дитинку народила, а ти ще молода, не маєш досвіду.

– Що? Що мені робити?! – у відчаї я заламую руки.

– Тобі треба взяти дитячу сорочечку, у якій вона була вдягнена, та піти до знахарки.

– Ми ж не в середньовіччі живемо! Чи ти віриш, що знахарка може вилікувати запалення легенів?!

– Не запалення, а зняти судоми зможе лише знахарка. Лікарі нічим тобі не зарадять, повір моєму досвіду.

Я в такому стані, що ладна зробити що завгодно, аби лише було на користь дитині.

– Я ж не можу покинути дитину та йти шукати ту жінку.

– До мене незабаром прийде свекруха, вона знає, де живе сильна шептуха. Якщо хочеш, то можеш їй передати сорочечку немовляти, – пропонує Олеся.

– А вона погодиться сходити? – запитую я з надією.

– Гадаю, що так, – відповідає Леся. – Вона добра людина.

Загортаю сорочечку в газету, кладу туди трохи грошей та передаю жінці, свекрусі Лесі.

– Це допоможе? – запитую її.

– Тільки Максимівна може допомогти, – говорить та. – Я п’ятеро діток народжувала, і кожному вона зуміла допомогти. Ця хвороба «дитячою» зветься, а лікарі не знають, як її лікувати. Помолися Богові, дитинко, – наостанок радить вона. – Він милостивий до нас усіх.

Я згодна на все! Згодна молитися і вдень, і вночі, лише б Даринку вдалося врятувати, бо лікарі роблять невтішні прогнози. А куди молитися, якщо немає образів?

– Олесю, у тебе випадково нема ікони? – запитую сусідку.