Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

Ми йшли додому, і Ніна та Валя шуткували, сміялися, штовхали Дмитра у плечі, запрошуючи поборюкатися у снігу, але він на те не зважав. Я розуміла, що він чекає від мене відповіді. Не дивлячись на зимний вечір, у мене пересохло в роті. Я розуміла, що від одного мого слова залежить наша подальша доля. Все так, як колись було з Романом. Я вичавила з себе одне слово, і моє життя змінилося. Так повинно статися зараз. Я повинна сказати «так», і тоді я залишуся назавжди з Дмитром. Таким щирим, добрим, закоханим Дмитром, який буде зі мною поруч сьогодні, завтра, через місяць, рік – завжди. Якщо ж я скажу «ні», залишу Дмитра з розбитим серцем, а сама буду жити лише надією, яка може не справдити мої сподівання. Я знову буду одна, бо Романа нема поруч. Я припускаю, що він повернеться іншою людиною, можливо, вже не закоханою в мене, бо час жорстокий, він може вбити та зруйнувати всі почуття, які були колись. Залишається вирішити мою долю. Буду я щаслива, коли скажу «так» чи «ні»? Якби ж то можна було знати наперед! Наразі я на мить відчуваю себе егоїсткою, бо вибираю варіант, при якому буде мені добре. І тут сумніви розвіюються, як вранішній туман при сході сонця. Я можу бути щасливою лише поруч з Романом. І коли ми з Дмитром опинилися позаду дівчат, я сказала фатальне «ні». Я не могла і не схотіла дивитися на його реакцію, бо було боляче. Боляче і страшно від того, що я могла помилитися, послухавши своє серце, а не тверезий розум. Я швидко пішла вперед, а Дмитро закляк на місці. Він так і стояв, мов його огріли по голові, коли Ніна підізвала мене та Валю і зашепотіла:

– Митя вже другий раз водив нас у кіно. Усіх трьох!

– Ну то й що з того? – запитала Валя, не зрозумівши, що цим хотіла сказати Ніна.

– Не розумієте чи прикидаєтеся?

– Нічого не розумію. Кажи вже, що не так, – сказала Валя, а я нишком поглянула на Дмитра. Він стояв на тому ж місці.

– А те, що Митя такий самий студент, як і ми. І в нього така ж сама стипендія. Він же не наймався весь час платити за наші квитки?

– А хто його просив? Він сам нас запросив.

– З відчуття такту.

– То що ми повинні зробити? – Валя вже почала нервувати. – Піти ще раз подякувати?

– Подяку на хліб не намажеш. Складаємося йому за сьогоднішні квитки! – командним тоном наказала Ніна.

– Хм! – Валя скептично посміхнулася. – Мені грошей не шкода, але віддавати йому я не піду. Це якось…

– Я сама віддам! – сказала Ніна та простягла долоню.

Я не встрявала у їхню розмову, мовчки дістала з кишені тридцять копійок та поклала в простягнуту руку. Валя зробила те саме.

– Ходімо додому, – сказала Валя, беручи мене під руку.

Ми пішли, не оглядаючись, а Ніна побігла до Дмитра, який стояв на одному місці, як стовп при дорозі.

Вдома Валя ще довго обурювалася:

– Не в грошах річ, а в Ніні. І треба ж до такого додуматися?! Дмитро нас запросив, а тепер ми ще винні йому залишилися! Чи то сама вона таке вигадала, чи то він її навчив? Як ти гадаєш?

– Звичайно, що то її справа. Дмитро – порядний хлопець. Якщо б у нього не було грошей, то він би десь взяв у борг, а не просив її зідрати з нас ті копійки.

– Я теж так думаю, – помовчавши, сказала Валя. – А чому ти така сумна?

Я розповіла Валі все та дала прочитати листа.