Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Ні.

– Зрозуміло, – мовила Валя, натягаючи на себе ковдру.

Вона знала, що я веду щоденника і, зазвичай, пишу у ньому пізно ввечері, щоб ніхто не заважав. Валя теж намагалася вести щоденник, але сидіти на одному місці та подовгу писати було їй не до вподоби. Взагалі, їй не притаманне було спокійне життя. Вона повинна була бути весь час у русі, щось організовувати, про щось домовлятися, кудись бігти та поспішати. Це я могла годинами сидіти та розмірковувати, про щось мріяти, читати книги та занотовувати те, що сподобалося. Ми з нею такі різні і в той же час такі близькі!

Ніна швидко заснула. Я зрозуміла це по її тихенькому хрюканню, яке мене весь час дратує. Взагалі, мені все в ній дратує. Іноді я розмірковую: чому? Чому мене бісить, коли вона чергує по кімнаті і залишає під ліжками пил? Чому несмачний суп, який вона варить? І чому, коли Валя лише помахає віником по кімнаті, я не нервую? Взагалі, мені Ніна нічого поганого не зробила. То, все ж таки, чому вона мене так дратує?..

Я дістала з кишені папірець. Від мокрих рукавичок його кінчики трішки змокріли. Виявляється, що то не один папірець, а кілька аркушів. Я їх розгортаю і починаю читати:

«Люба Марійко! Лише в листі я можу так тебе назвати. Назвати щиро, сміливо, не криючись. Бо так я називаю тебе щодня, але, на жаль, лише у своїх мріях. Хочу, щоб ти мене зрозуміла, тому почну все з самого початку. Не знаю, чи віриш ти у кохання з першого погляду, чи ні, але маю тобі сказати, що воно існує. Одного вечора до мене завітав мій ліпший друг і сказав:

– Швидше збирайся! Я дістав запрошення на вечір до сільгоспінституту!

– Не хочу, – відповів я, бо дійсно не мав на те ані наміру, ані будь-якого бажання кудись іти по морозу.

– Там будуть дівчата не лише з сільськогосподарського, а ще й з педінституту! Можливо, познайомимося з майбутніми вчительками, – торочив він мені. – А вчительки бувають такі симпатичні!

Зрештою я погодився і поїхав заради друга, бо той почав скиглити, що сам не поїде, а запрошення пропадуть. Не знаю навіть зараз, чи на горе своє я згодився піти з ним, чи на радість. Там я вперше побачив тебе, Марійко. Ти стояла така самотня! Я підійшов, щоб запросити потанцювати дівчину, яку ніхто не запросив. Але тут я побачив твої прекрасні зволожені сині очі! Вони неймовірно гарні! І сама ти видалася мені найгарнішою у світі! Мені здалося, що світ навколо захитався, коли ти поклала свої тендітні руки мені на плечі у танці. Я не знаю, чи помітила ти моє хвилювання. Здається, що ні. Того вечора я вирішив, що все минеться, але провів безсонну ніч. Намагався заснути, але перед очима стояв твій образ. Таке було зі мною вперше. Я був схвильований та розгублений, як хлопчисько-школяр. Ледь дочекався наступної нашої зустрічі. Зазвичай я за словом не лізу до кишені. З дівчатами веду себе розкуто і, якщо потрібно, то знаходжу одразу тисячі компліментів та приємних для дівочих вух слів. Але з тобою все було інакше. У душі вирувало, кипіло, і десь там губилися найкращі слова. Я губився перед тобою, боячись ненароком тебе образити або щось не те ляпнути. Гадав, що у нас ще все попереду і у мене буде вдосталь часу, щоб сказати тобі найкрасивіші у світі слова. Але твоя подруга Ніна одразу ж мене попередила, що у тебе є хлопець, який зараз на службі. Мені ніби окріп за шию вилили! Але я не втратив надію, бо зрозумів, що покохав тебе по-справжньому. Так, як це буває в житті лише один раз…»

Я перегорнула аркуш. За ним ще один, два, три… Вісім! Довжелезний лист-сповідь на восьми листах. Я бачила, що подобаюсь Дмитрові, але щоб так…

«…На все життя я запам’ятаю дотик до твого волосся, до твоєї коси. У тебе таке гарне чорняве волосся! З чим його порівняти? Я не торкався натурального шовку, але, гадаю, він такий самий приємний на дотик, як твоя коса. Можливо, у ній сховався літній лагідний вітерець, тому вона така приємна на дотик?»

Далі я читала з болем у серці. Що не рядок, то освідчення в коханні, високому, неземному. Мені так шкода Дмитра, бо не зможу відповісти взаємністю. Він такий чуттєвий, добрий, закоханий у мене, але Дмитро мене зовсім не хвилює. Я ледь не розплакалася, коли прочитала його таке зізнання: «Можеш мені вірити, можеш ні, але ніколи (останнє слово підкреслено) в житті нікого не покохаю. Навіть можу з упевненістю сказати, що ніколи не одружуся. Ти розбила мені серце на все життя. Чи можна склеїти розбитий горщик, щоб було непомітно, щоб не витікала з нього вода? Ні. Звичайно, що не можна. Моя душа розбита, як той глечик. Тому, якщо навіть я буду намагатися його наповнити новими знайомствами, свіжими почуттями, нічого не вийде. Вони протечуть крізь тріщини, як протікає вода крізь пальці…»

«Навіщо я пішла на той вечір?! – лаяла я себе. – Залишилася б вдома, нічого б не сталося».

У голові гуло від емоцій, що наповнили все моє єство. Було прикро і боляче від несправедливості життя, але я не могла не дочитати лист.

«Моя кохана, – читала я далі, відчуваючи, що накочуються непрохані сльози. – Моя люба, моя найкраща! Я можу дозволити називати тебе цими словами, бо вони на папері. У житті зовсім інакше. Скоріш за все, ти завтра даси мені відкоша, але сьогодні я ще маю право залишити собі надію. Моя мила Марійка! Тепер ти все знаєш. Плекаю надію, що ти ще раз все обдумаєш і даси мені позитивну відповідь. Якщо ти завтра скажеш «так», я буду найщасливішим у світі! Не знаю, що я тоді зроблю. Чи злечу без крил вгору, чи задушу тебе в обіймах на землі. Моя і твоя доля у твоїх руках. Благаю, не зроби хибний вибір, щоб потім ми обоє не шкодували про це все своє наступне життя. Цілую (хоча так і не наважився це зробити хоча б один раз). Кохаю. Кохаю і буду кохати все життя.

Дмитро».

Я дочитала останні слова, і сльози закапали на папір. Вони розтеклися синіми чорнильними плямами, але мені було байдуже. Лист Дмитра мене дуже схвилював. Я не хотіла, щоб він так мучився! Не хотіла! Можливо, він має рацію. Може бути так, що з Романом у нас не складеться життя, але наразі я нічого не можу змінити. Не можу і не хочу! Мені шкода Дмитра, але я кохаю Романа. Не можна будувати стосунки на жалості. Не можна відмовлятися від кохання. Ніколи! Навіть якщо воно без майбутнього. Пробач мені, Дмитрику. Не ображайся, Романе…

…лютого 1957 р

Я дивилася на екран із латкою посередині, але нічого не бачила та не чула. Поруч зі мною на твердому сидінні із скрипучою спинкою сидів Дмитро. Боковим зором я помітила його напругу. Він сидів, випрямивши спину, натягнуто, мов пружна тятива. Іноді він кидав на мене побічні погляди, зітхав і знову дивився на екран. Майже наприкінці фільму його пальці легенько торкнулися моєї руки. Вони були холодні та тремтячі. Я швидко відвела свою руку.