Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– І ти туди ж?! – Ніна накинулася на Валю. – Та ви мені обоє заздрите!

– Тобі? – спитала Валя.

– Так, мені. Бо у самих хлопці далеко від вас, і ви не знаєте, з ким вони зараз. Скоріше за все, зараз обіймають інших!

Після такої заяви я хотіла закричати, щоб Ніна стулила свою пельку, але не встигла, бо Валя кинулася до неї і вчепилася їй у волосся обома руками. Довелося їх розтягати в різні боки. Коли всі вгамувалися, Ніна сказала:

– І все одно, ви мені заздрите, бо Дмитро поруч зі мною, а ви лише в чеканні.

– Краще подумай, де собі знайти інше житло, – вже спокійно сказала їй Валя. – Мені здається, що тепер ми не зможемо жити під одним дахом.

– І не подумаю! – відказала Ніна. – Це не твоє житло, і не ти мені його надавала.

На цьому, здавалося б, сварка припинилася. Якби ж то! Ніна цього дня була чергова, тож на вечерю смажила картоплю. Коли ми почали їсти, то з’ясувалося, що вона пересолила страву, ніби ненароком. Валя дорікнула, що та навмисне залишила нас без вечері, бо то не картопля, а ропа.

– Трапляється, – знизала плечима Ніна. Вона, ніби нічого не трапилося, дістала булочку і почала нею смакувати у нас на очах.

– Я так розумію, це – початок війни? – пошепки запитала мене Валя перед тим, як ми лягали спати.

– Ні, – відповіла я. – Звичайна побутова сварка. Таке трапляється.

…травня 1957 р

І треба ж такому трапитися! Такі теплі дні, а Валя підхопила пневмонію. Тепер вона лежить у лікарні. Кожного дня після занять я біжу її навідати. До палати не пускають, тож доводиться спілкуватися через відчинену кватирку. Ніколи не думала, що мені так бракуватиме подруги. Коли вона поруч, то не помічаєш, здається, так і повинно бути. І лише тепер я задумалася над тим, що по закінченні навчання нам доведеться розлучитися. Як я буду без неї? Звичайно, з’являться інші подруги, будуть нові знайомства. Але такої дружби, перевіреної роками, вже не буде. І чому ми починаємо по-справжньому цінити людину в той час, коли її немає поруч?..

З вечора я випила дві чашки чаю, а посеред ночі захотіла до туалету. Вбиральня знаходилася надворі. Щоб дійти до неї, потрібно було пройти повз дровник, потім по доріжці до кінця саду. Освітлення надворі не було, тому я сама ходити туди боялася. При потребі можна було розбудити Валю в будь-який час, і вона мовчки, навіть якщо дуже хотіла спати, вдягалася та вела мене до туалету. Але зараз Валя у лікарні. Я прислухалася: Ніна сопіла, тож міцно спала. Я спробувала приглушити свою несвоєчасну природну потребу та заснути. Не виходить.

– Ніно, – покликала я її, легенько торкаючи рукою плеча. – Ніно, прокинься! Ти мене чуєш?

Спить, хоч з гармати стріляй! Я її штовхаю в бік, і нарешті вона прокидається.

– Що трапилося? – невдоволено запитує Ніна та жмурить очі від світла.

– Пішли зі мною до вбиральні, прошу тебе.

– Йди сама. Не маленька ж! – відказує вона та відвертається обличчям до стінки.

– Ти ж знаєш, що я боюся поночі ходити. Ну будь ласка!