Розділ «Частина І Попівна з Рогатина»

Сумним супутником в юдолі лих і зла для мене є свіча.

Не говори, що полум’я – то бич: прихильна до мого безсоння,

Своїм тремтливим язичком мені казки розказує свіча.

Сулейман застиг із широко роззявленим ротом: русинка читала один із безсмертних шедеврів Алішера Навої!!! Що за мара?! Нарешті отямившись від зніяковіння, султан спитав, звертаючись до рабині:

– Звідки тобі відомі ці чарівні рядки?!

– О великий правителю, я дістала можливість насолодитися цими віршами в тутешній бібліотеці з милостивого дозволу валіде-султан. Мене вразила глибина переживань людини, що їх написала: здається, його слова йдуть від самого серця! Тому я запам’ятала цей вірш.

– А що за пісню ти співала?

– Це пісня про кохання і розлуку. У вашого народу, о великий султане, витончені чуттєві вірші, зате в мого народу прекрасні пісні.

– Так, це правда, – погодився повелитель правовірних. Після цих слів йому явно зробилося сумно, тоді він коротко розпорядився, звертаючись до кізляр-аги: – Відвести її назад. І не карати в жодному разі.

Звістка про те, що русинку приводили посеред ночі для короткої бесіди з султаном, шокувала весь гарем. Але час минав, а Сулейман ні хустинки, ані подарунка русинці не надсилав. Здавалося, він забув про нічну співуху…

Насправді ж це було далеко не так! Султан не міг викинути з голови її посмішку, її очі, її дзвінкий голос і манливі вуста, з яких злітали незрівнянні вірші Алішера Навої. При цьому правитель боявся почуття, що настільки раптово підкорило його. В обіймах Сулеймана побувало багато жінок, у тому числі Гюльбехар і Нейше… але жодна не западала в його серце настільки глибоко, ніякої іншої він не бажав настільки жагуче, як цю дивну слов’янку! Він всім своїм єством жадав злитися з Роксоланою – з простою рабинею, яка тим не менш оцінила витончену красу східної поезії, вміла сумувати й веселитися одночасно. Прагнув притиснутися до неї, але боявся, що, пославши русинці хустку, вже не зможе вирватися з її обіймів. А як же гігантська імперія, що перебуває під його рукою?! Тому султан відкладав наступну зустріч із дивною рабинею. Здавалося, Хуррем також зачаїлася: її чудовий спів більше не порушував нічного спокою володаря, сама вона також не потрапляла на очі Сулейманові.

Прогулюючись якось увечері садом, султан увійшов до улюбленої альтанки біля великого фонтана… й раптом помітив куточок паперового аркуша, що стирчав з-під подушки. Вийнявши його, розгорнув: то був вірш про кохання. Короткий, але чуттєвий:

Ти – весь Всесвіт,

Лише для тебе я живу!

Схилившись до землі,

Хочу розцілувати я

Сліди від ніг твоїх,

Залишені на жовтому піску…

Підпису не було. Втім, султан здогадався, хто автор… Сховавши записку в рукав шовкової сорочки, покликав євнуха, а коли той примчався, наказав коротко:

– Принеси набір для писання.