Розділ «Частина І Попівна з Рогатина»

– Ясміне, ти явно старієш! Я не сказав, що хочу лягти з цією рабинею, я хочу всього лише глянути на неї. Тільки глянути. А може, і поговорити. Ти нарешті второпав?..

– Слухаюся й підкоряюся, о мій володарю! Я миттю знайду її.

І кізляр-ага щодуху кинувся виконувати найвище доручення. Султан повернувся до покоїв і заходився очікувати.

Через півгодини в коридорі пролунав галас, потім двері покоїв прочинилися. Оточений численними стражами, Ясмін тягнув за собою мініатюрну рудоволосу невільницю. Увійшовши в покої султана, євнух із силою штовхнув її вперед і скрикнув:

– На коліна перед володарем правовірних!

Рабиня впала, голосно охнувши. Султан піднявся з численних подушок і підійшов ближче до дівчини, щоб роздивився її уважніше. Піднявши голову, невільниця уп’ялася очима у володаря. Від цього відвертого погляду зніяковів сам Сулейман.

– Опусти очі, негіднице!!! – заверещав Ясмін, ледь не задихнувшись від гніву.

Однак, не звертаючи на зойк хадім-агасі найменшої уваги, рабиня продовжувала розглядати повелителя правовірних. Не можна сказати, щоб вона була красунею… втім, чарівливості зухвалій нічній співусі було не позичати! Дуже бліде, рухливе обличчя, живі палаючі очі, колір яких у світлі смолоскипа було неможливо визначити – вони здавалися то зеленими, то синіми… Чудове руде волосся, що непокірливо вибилося з-під квітчастої хустки… Мініатюрні ручки, довгі пальчики… Струнка фігурка… Чарівна посмішка, білі рівні зуби…

– Як її звуть? – запитав султан.

– Роксоланою, а через веселу вдачу в гаремі її також називають Хуррем, – улесливо промуркотав Ясмін.

– Кажеш, веселої вдачі… Чому ж пісні такі сумні?

– А хто їх розбере, русинок цих! То регоче досхочу, то плаче, то…

Втім, що хотів сказати головний євнух, так і лишилося невідомим, бо в наступної ж миті дзвінким струмочком задзюрчав голос зухвалої рабині:

– Блиснула в темряві нічній краса її чола – свіча,

І мовби сонечко зійшло – світліша від зірок була свіча!..

– Мовчи, нещасна!!! – завив хадім-агасі.

Але поривчастим жестом змусивши його прикусити язика, вражений султан коротко кивнув рабині. Та продовжила декламувати:

– Їй серце палить пристрасть, тримає ноги мідь кайданів, –

Чи не тому від божевіль уберегла себе свіча?

Щоночі до зорі вона, ридаючи, розпалює себе —