Розділ «Частина І Попівна з Рогатина»

– Та отак: ти, Іване Михайловичу, – купець, а в мене товар для тебе є!

– Що-о-о?!

Від несподіванки Вишневецький підхопився, та настільки різко, що ледь не перекинув лаву. Княгиня при цьому мало не гримнулася на підлогу й усиділа тільки тому, що вчепилася у стільницю.

– А що чуєш, Іване Михайловичу! Все, як між добрими людьми заведено, за старою угодою батьківською.

– За якою такою угодою?!

– Була угода, була, сам знаєш, – кивнула стара княгиня.

– Та справа ж ця давно вже порохом пішла!..

– Синку, ти ж прекрасно розумієш!..

– Не розумію.

– Батько твій покійний, царство йому небесне, не тільки не заперечував би, але навіть дуже порадів би такому союзу.

Вишневецький заскрипів зубами від злості. Та що ж це діється?! Він залишив родину, поспішив до матері, нажаханий думкою про її передсмертне становище… а матуся тут, виявляється, живісінька-здоровісінька!!! Та ще й до того ж займається улюбленою своєю справою – плете інтриги, намагається командувати дорослим сином…

– Угода хоч і стара, але дорожча від будь-яких грошей. Такі справи, Іване Михайловичу, – розважливо мовив Олізар.

– Ні вже, не вийде!.. Нічого у вас не вийде. Не бажаю недоїдків із Сангушчиного столу, – прошипів крізь стиснуті зуби молодий князь, кинувши на гостя недобрий погляд, потім додав, звертаючись до матері: – Дякую вам, матусю, смачно пригощаєте!

І широким кроком попрямував до виходу. Княгиня залишилася за столом, гість кинувся слідом за розгніваним Іваном.

Олізар колись давним-давно заприятелював з покійним князем Михайлом, незважаючи на те, що був, по-перше, далеко не настільки знатним, а по-друге – на десять років старшим. Втім, емоційний, сміливий до безрозсудства Михайло і практичний, розважливий Семен прекрасно доповнювали один одного. Їхня невеличка зведена дружина, що складалася з вірних козаків, користувалася повагою всієї околиці. У діях проти татарських навал добре продумана Семеном тактика засідок і раптових ударів підкріплювалася відмінно поставленою у Михайла розвідкою.

Час минав, і шляхи друзів почали потихеньку розходитися. Спочатку Михайло одружився й зайнявся облаштуванням маєтку. Ні, бойові товариші зв’язку не втрачали, але все-таки обмін посланнями й рідкі візити в гості – це вже не те…

Але потім і Семен улаштував своє життя, причому досить вдало: ще б пак, за дружину йому дісталася іменита й родовита княгиня з роду Острозьких – родичка самого князя Костянтина Острозького!!! Здавалося б, разом із цим шлюбом Олізар нарешті одержав від життя всі можливі блага: і величезний посаг, і становище у суспільстві… Чого ж іще бажати?!

Діти в них народилися майже одночасно: у Михайла – син Іван, у Семена – дочка Настуся. Щасливі батьки вирішили неодмінно оженити їх, коли виростуть. Іванко був досить емоційним хлоп’ям, Настя ж, як і все жіноцтво з родини Острозьких, – надзвичайно гарною й лагідною. Чутки про спокусницю розбурхували чоловічу уяву, подивитися на дівчинку приїжджали імениті персони…

Отут Семен і порушив слово, у 1512 році видавши красуню дочку за Януша Михайловича, князя Сангушка-Коширського, за що одержав у подарунок маєток Бєлашов! Настя, зрозуміло, наплакалася досхочу – тим паче, злі язики посилено розпускали плітки про прокляття, що витало над родиною Сангушків. Але батько стояв на своєму, і дочка зрештою упокорилася: а що тут вдієш?! Іван же так легко заспокоїтися не міг. Щоб розвіяти сум, зібрав невеличкий загін і поїхав патрулювати межі своїх володінь.

Тим часом, сімейне щастя новоспеченої княгині Сангушко-Коширської тривало недовго: усього через якихось два роки заповзятливому Олізару довелося підшукувати Настусі нового чоловіка… Та налякані чи то родовим прокляттям Сангушків, що цілком могло перейти на його дружину, чи якимись іншими обставинами, але наречені тепер обходили десятою дорогою колись завидну наречену.