Розділ «Частина І Попівна з Рогатина»

– Любонько, але ж!..

– То якщо не шаблю, то хоч щось для захисту мені подаруй!!! Якщо кохаєш – не відмовиш.

Загалом, що називається, наскочила коса на камінь. Олександра тупотіла ногами, присідала і підстрибувала, пхинькала – загалом, задіяла весь арсенал жіночих капризів, аби тільки витребувати у чоловіка хоч якусь зброю! Вишневецький справедливо заперечував, що не жіноча то справа – шаблею махати, списом колоти, сулиці[1] кидати, з лука стріляти…

Коли ситуація зробилася нестерпною, звернулися до домочадців. Почувши примхливу вимогу дочки, панотець Гавриїл крекнув, почухав потилицю й, пославшись на необхідність справити якусь чергову требу на іншому кінці Рогатина, поспішно втік. Тіточка Марта обурилася від душі, заходилася перераховувати, які нещастя можуть звалитися на голову вагітної жінки й іще не породженої дитинки, якщо дозволити вагітній торкатися зброї.

Але не допомогло навіть авторитетне слово знахарки!.. Що поробиш з юною дурепою?! Нарешті Вишневецький втомився чинити спротив. Підійшовши до ближчої скрині, відкрив, довго порпався в речах і нарешті витяг звідти жіночу черкеську сукню з невеликим кинджалом на паску. Сукня була не найкрасивішою з привезених, та й вагітній Олександрі вона була безнадійно малою. Зате від самого лише виду кинджала молода жінка прийшла у невимовний захват! Зручне срібне руків’я, прикрашене дорогоцінними камінчиками, невеличкий булатний клинок чудової дамаської сталі з витіюватим загадковим візерунком, прекрасні піхви, інкрустовані слоновою кісткою, перлами і яхонтами…

Не кинджал, а сама досконалість!

– Це саме те, що тобі потрібно, – мовив князь. – Кинджал легкий, його завжди можна сховати в рукаві. А у вмілих руках він навіть небезпечніший від найкращого меча або шаблі!

– Ой, дякую! Дякую, дякую!!! – завищавши від захвату, Олександра кинулася на шию чоловікові. Зітхнувши якимсь своїм думкам, тіточка Марта вийшла геть із кімнати, залишивши подружжя наодинці.

– Навчиш мене користуватися моїм малесеньким кинджальчиком?!

– Зрозуміло, навчу! Будеш володіти ним, як володію я, як учив мене батько. Гаразд?

– Гаразд, гаразд! Давай-но його сюди, – простягнула руку Олександра, розглядаючи дамаський клинок, як заворожена.

– Стривай, не так швидко.

Князь завбачливо відвів руку з кинджалом убік, потім повернувся до скрині, витягнув звідти найтоншу шовкову хустинку, підкинув у повітря й виставив уперед клинок. За секунду на підлогу впало дві половинки хустки.

– Обережніше з ним. Бачиш, який гострий?

– Він мій, він мій! Давай сюди!!! – скрикнула нетерпляче Олександра.

– Віддам, віддам, не хвилюйся: князівське слово твердіше від криці, з якої викувано цей кинджал! Але віддам лише, коли навчу, як поводитися з ним, не раніше… Ти не знаєш всієї сили кинджала! Небезпечна це штука, ох і небезпечна!..

– А якщо в бою кинджал і шабля зійдуться, хто з них переможе?! – не вгамовувалася попівна.

– Якщо в бою, то шабля, хоча…

– Хоча що?

– Врахуй, ластівко моя, що кинджал – зброя таємна, тому… дивлячись який бій буде! Кинджал метнеш – ворога враз уб’єш. От якщо тільки відбити кинджал у кидку, тоді…