Розділ «Книга друга Гетьман Павлюк»

– Тссс!.. – Гордій Чурай приклав пальця до губ, осудливо похитав головою. – Ай-ай, негарно виходить. Солідний пан, а верещить, як недорізане порося.

– Не згадуй мені про недорізаних поросят!

– Але я можу стрельнути, – посміхається Гордій Чурай. – І ваша милість матиме пречудову дірку в лобі. Не годиться верещати, пане комісаре. Сідайте в крісло і калатайте у дзвінок, щоб прийшов дворецький. Ось так… Тепер у ваших же інтересах прошу зберігати цілковитий спокій і не здіймати шарварку. А я стану у вас за спиною. А цю штучку, що стріляє, приставлю вам до спини. Чого ваша милість здригнулася і дугою спину вигнула? Лоскоту ваша милість боїться? Ай-ай!.. А ще хлопів збирався вгамовувати. Не вигинай спини, комісаре, сиди рівно! І вільніше. Ось так. Ніби ми бесідуємо.

Чурай стає позаду крісла, в якому, наче дерев'яна колода, сидить посинілий пан комісар, і приставляє йому до спини цівку пістоля.

– Ось так, вашмосць! Пістоль спиною відчуваєте? (Данилович поспішно киває головою.) От і чудово. Ми нарешті порозумілися. Смію вашу милість запевнити, що пістоль у мене найвірніший. Це єдина правда з усього, що я тут наторохтів. Сподіваюсь, пан комісар не буде смикатись? От і чудово. Подальша картина вимальовується така, – соловейком заливається Гордій. – Ви спочиваєте в кріслі, а я, спершись на крісло, слухаю вашу велемудру бесіду. Але застерігаю: гра чесна. Один ваш рух – і ваша спина матиме пречудову дірку… Ну, ну, спокійно, я ще не стріляю. Чого пан комісар йорзає, наче хто їжака йому всунув у шаровари? Хоча життя – штука така, що її й на базарі не купиш. Це треба пану пам'ятати. Вдавайте, пане, що ви просто дрімаєте в кріслі. Зайде дворецький, і ваша милість велить йому впустити у двір реєстрову сотню. В разі відмови… Прошу не вигинати бубликом спини. Я лише застерігаю… Ну ось і чудово. Калатайте ще раз у дзвоник. Добре. Досить. Ех, вашмосць, коли б ви хоч раз побували в благословенній Полтаві! Ворскла. Сади вишневі… Та я б там і панькатись з вашою милістю не став! Р-раз – і готово! Ну-ну, спокійно… Ми ж не в Полтаві, а у маєтку вашої милості.

Почулися квапливі кроки, хтось біг.

– Приготувались, вашмосць!

У залу вбігає ротмістр. Гордій Чурай натиснув пістолем у спину пана комісара, той гикнув і випалив:

– Впусти… е-е… реєстрову сотню… е-е… впусти… е-е…

– Слухаю, вашмосць! – ротмістр знизав плечима і вийшов.

Пан комісар передихнув.

– Можна я… е-е… лоба витру?

– Будь ласка, – мило заторохтів Гордій Чурай. – Витирайте, тільки без крику. Я навіть відійду на хвилю від вашої милості. – Підійшовши до вікна, Чурай виглянув у двір. – Ну ось, поздоровляю вашу милість! Моя найвірніша сотня вже входить у двір. Сотня і справді вірна… Вже й шабельки витягують. Чудово! Не смикайтесь, вашмосць. Сотня спершу вирубає жовнірів… Ех, заскочити б мені оце хоч на хвильку в мою рідну Полтаву! – мрійливо мовив Чурай. – Крила б за плечима виросли… А гаї які!.. А дівчата!..

Одначе Даниловичу було не до лірики. Ледве у дворі залунали перші постріли й закричали жовніри, як він гикнув і петляючи побіг до дверей… Гримнув постріл. Пан комісар простягнувся посеред зали.

– Ай-ай!.. – похитав головою Чурай. – І для чого було так гарячкувати! Сиділа б ваша милість у кріслі й не мала б у спині дірки… Я ж застерігав…

– Вашмосць! – загорлав, вбігши до зали, ротмістр. – Реєстровці рубають жовнірів!.. – Осікся, вгледівши пана комісара на долівці. – Е-е… Вашмосць…

– Раджу не репетувати, ротмістре, – спокійно озвався Гордій Чурай. – Чесне слово, я не виношу крику й тим більше поросячого вереску. В нас у Полтаві люди тихі, спокійні. Якщо й гарячкують, то хіба тоді, як їх з себе виводять.

Ротмістр отетеріло витріщився на Чурая і вихопив шаблю.

– Зарубаю, пся кр-рев!

– От іменно, – дістав і Гордій свою шаблю. – Буде тобі пся крев зараз. Полоскочу по ребрах, не боїшся лоскоту, ротмістре?